Розділ 1

Еміль фон Гольцманн зупинився біля класичного будинку із червоної цегли на околиці міста в якому проживав клан норвежця Виллака, і заглянув у вікно. Звідти лилось світло від вогню в каміні. Молода дівчина сиділа на канапі і читала вголос вірші хлопцю. Той лежав зігнувшись на іншому кінці канапи і поклавши голову їй на коліна. Обоє виглядали щасливими та безтурботними. Двох інших в домі не було. Еміль не мав жодних сумнівів. Саме цей клан вбив його праправнука. Еміль намагався скористатись своєю владою і притягти їх до відповідальності. Він був одним з тих, хто слідкував за дотриманням правил. Він, разом з іншими, виносив вирок тим тінями, що порушують закони. Але інші члени Ради йому відмовили, його правнук був людиною, законною здобиччю для інших тіней. Та бажання покарати тих, хто пролив кров його нащадка було надто сильним. І навіть необхідність порушити закон Еміля не зупиняло.

Дуже обережно він підійшов ближче до вікна. Ситуація для нападу здавалась ідеальною. Спочатку розібратись з цією парочку, а потім знайти іншого хлопця і самого Виллака. Еміль, не став зволікати. Він увірвався в дім. Швидким рухом схопив хлопця і відкинув його до стіни з такою силою, що будинок здригнувся. Недавши дівчині навіть зреагувати на те, що сталось, Еміль обома руками схопив її за шию і почав витягувати з неї енергію. Спроби вирватись не дали результатів, енергія покидала її швидко, незалишаючи сил для спротиву. Вже за кілька секунд з нею було покінчено. Кинувши тіло, Еміль повернувся до хлопця, який вже почав оговтуватись від удару, але нічого не всит зробити. Ззаду на нього накинувся чоловік і повалив на підлогу, інший новоприбулий схопив з камінної полиці ліхтаря і спробував вдарити ним нападника по голові. Еміль зміг вирватись і уникнути удару, але розуміючи, що сил справитись з трьома у нього не вистачить зник, з будинку. Все ще тримаючи ліхтаря в руках, Вілем хотів кинутись за ним, але його зупинив Свен.

- Ти з ним сам не впораєшся, глянь, що з твоїм братом.

Сам Свен схилився над Елізабет. Зрозумівши, що вона мертва, він ніжно переклав тіло на канапу. До нього підійшли Вілем і Янсен, який вже оговтався після удару. Янсен впав на коліна перед тілом коханої і схопив її руку, наче сподіваючись, що вона оживе. На кілька хвилин в кімнаті запанувала тиша.

Порушив її Вілем:

- Хто це такий?

- Еміль фон Гольцманн, член Ради.

- Знаєш його? Він прийшов за тобою? - не дивлячись на Свена запитав Янсен.

- Ні… малоймовірно. Я бачив його всього раз років сто тому в Італії.

- Чого раптом член ради вирішив вбити Янсена з Елізабет? Якийсь закон було порушено?

- Якби ми щось порушили, нас всіх би вже тягли на суд. Тут щось інше.

- Вілем правий. Він не прийшов би один, це щось особисте, - Свен на кілька секунд задумався, потім продовжив вже більш стурбованим голосом, - І він явно прийшов не лише за Елізабет. Треба забиратись звідси. Потім вирішимо, що робити.

Свен не сказав цього вголос, але всі і так розуміли, що перш ніж піти, потрібно було позбутись тіла Елізабет. Вілем хотів взяти тіло дівчини, але Янсен не дозволив. Він сам підняв її на руки і поніс на задній двір. Свен взяв зі стіни невеликий смолоскип і вони з Вілемом послідували за Янсеном.

Свен поклав руку на плече Янсена і передав йому смолоскип. Хлопець опустився на коліна, востаннє поцілував Елізабет, забрав пасмо волосся з її обличчя і підніс вогонь. Миттєво тіло охопило полум'ям, як сухе листя. Менше ніж за хвилину вогонь згас і від Елізабет нічого не лишилось. Тіні згорають швидко.

Через кілька годин Свен, Янсен і Вілем були вже далеко від Кракова в невеликому гостинному дворі.

- Даремно ми втекли, - сказав Янсен, - даремно дали йому втекти. Втрьох би впорались.

- Ні, - похитав головою Свен, - нам би не зійшло це зрук.

- Та байдуже! - зірвався Янсен, - він вбив Елізабет, це він прийшов до нас.

- Він член Ради. Нас і слухати не стануть.

- Що ти пропонуєш? Тікати? - запитав Вілем.

- Тікати? Він вбив Елізабет, вбив тінь без причини. Навіть члену Ради не може таке зійти з рук,- сказав Янсен і з викликом подивився на Свена.

- Янсен правий. Поїдемо до Ради. Нехай вони з ним розберуться, - запропонував Вілен.

- Це єдине рішення, - погодився Свен, - але поїду я сам. Ви двоє, поїдете якнайдалі з Європи.

- Ми з тобою, це стосується нас усіх- почав заперечювати Янсен, але Свен його перервав.

- Поїду я сам. - спокійно провторив Свен. - Слухайте, нам не відомо з якої причини він напав. Вам ще не доводилось ніколи мати справу з Радою, а я знаю на що вони здатні. Вони спалюють цілі поселення, коли наше існування опининяється під загрозою викриття. Здатні знищити цілий клан, за те що вони приховали злочин. Щойно зайде сонце, ви обоє відправитесь на схід. Я поїду до Бухаресту. Мій давній друг давно там живе, впевнений він має якісь зв'язки в Раді і зможе допомогти.

До заходу сонця більше не розмовляли. Кожен думав про своє. Коли зайшло сонце Свен без зайвих слів обійняв своїх підопічних і їхні шляхи розійшлися.

Дорога до Бухаресту була довгою. Ускладнювали подорож необхідність пересуватись лише вночі, постійно міняти маршрути та засоби пересування. Свен сподівався, що Еміль не дізнається про його план потрапити до Ради. В місто він прибув пізно вночі. На засніжених вулицях було порожньо, люди ховались від негоди в будинках. Оселю свого друга знайшов досить швидко хоч і був тут всього один раз і багато років тому. І от він вже стукав у масивні дерев'яні двері оздоблені різьбою. Відчинила покоївка.

- Я до Олександра Марінеску. Передайте, що приїхав давній друг з півночі.

Покоївка мовчки зачинила двері, залишивши Свена чекати надворі. Та невдовзі жінка повернулась і цього разу широко відчинила двері жестом запрошуючи його увійти всередину.

Олександр Марінеску зустрів друга стоячи у вітальні. Відпустивши покоївку, він обійняв Свена і запропонував йому присісти.

- Мало статись, щось серйозне раз ти прибув без жодного попередження.