Тінь

Древнє, величне, найкраще на землі місто тепер ніби затягнуло чимось липким слизьким і напівпрозорим.
Моє місто захворіло і почало помирати. Рідні вулиці, колись близькі, свіжі і яскраві, тепер, без світла, містян, без миру почорніли, наче обабились, зробились чужими, непривітними.
Холодні, завітрені будинки  дивляться пустими мертвими очницями вікон. Брудні тротуари, після бомбардувань і артобстрілів густо засипані склом, і здається, що настав кінець світу і з неба на прокляте Богом місто падає скляний сніг.
Вивернутий гусеницями бронетехніки асфальт, спалені  автівки, повалені дорожні знаки і дерева- ось як виглядає тепер окуповане місто. Інколи то тут, то там, гуркочучи, проносяться броньовані монстри окупантів, залишаючи по собі клуби сизого диму, запах солярки і смерті.  
Безперервно з неба сипе мілка сніжна крупа, вкриваючи усе тонким сірим шаром - землю, свіжі дерев'яні хрести у дворах будинків, голі дерева, дахи, розчавлені автомобілі. Сніг тане і знову терпляче, невпинно, безповоротно усе покриває, так, ніби хоче все те страхіття сховати.  
Я довго стою у густій тіні під'їзду і вслуховуюся у неясні тривожні звуки міста. Два дні я нічого не їв, а вчора у мене закінчилась вода. Треба йти на пошуки їжі.
Я поховав по кишеням мої останні скарби - світлодіодну стрічку і розряджений павербанк - може вийде обміняти все це на щось їстівне. Але треба було бути обережним - окупанти час від часу проводять облави і забирають чоловіків - ми свіже поповнення для їхнього проклятого війська. А можуть і забрати "на підвал", звідки, як правило, ніхто не повертається.
Своїх я встиг відправити з міста ще два місяці тому, до окупації - чудом посадив, на, здається, останній потяг, але сам так і не встиг виїхати. Ось тепер і доводиться переховуватись по порожнім квартирам розбитих, спалених будинків. До своєї квартири я не ходив - по перше, після прямого влучання ракетою, половини нашої шіснадцятиповерхівки вже не існувало, а по-друге- зовсім близько знаходився колишній відділ поліції, де окупанти облаштували собі штаб. Тож лишатись дома було занадто небезпечно. 
Лише одного разу якось уночі, коли небо затягнуло сірими хмарами і йшов нескінчений льодяний дощ, я пробрався додому - хотів забрати деякі необхідні речі,але квартира була розграбована і вдалось знайти лише складний туристичний ніж, ліхтарик без батарейок, розряджений павербанк і мою стареньку невеличку Біблію у м'якій обкладинці. Світлодіодну стрічку, я відірвав від шафи на розтрощеній сусідській кухні. 
Тоді я ледь не попався. Десь поруч, у сусідніх квартирах, впав кусок стіни, це почув патруль. Солдати почали стріляти по вікнам. Кулі наче божевільні шершні свистіли зовсім поруч. Я впав на гострі уламки цегли, думав, що вже прийшов мій час, але все ж не розгубився і швидко поповз до сходів- там стіни були ширше і там було безпечніше. Я знав свій будинок дуже добре, тож у повній темряві я побіг по сходам догори, надіючись, що солдатам буде лінь підійматись на шістнадцятий поверх. Так і вийшло. Почекавши до наступної ночі на горищі, серед вологого холодного мотлоху і знахабнілих пацюків, я у сутінках тихо пішов з будинку геть і більше додому не повертався. 
Я знайшов собі тимчасове житло у пустій кав'ярні- там було тихо і відносно безпечно, а головне- приміщення мало два виходи- на бульвар і у внутрішній дворик. Це давало змогу швидко піти при небезпеці, чим я вже зовсім скоро мені довелось скористатись. 
Я дрімав у плетеному кріслі, накрився знайденим шерстяним пледом, який чудом залишився тут майже цілим і яким колись накривались відвідувачі хіпстери, коли було прохолодно- так я фантазував, щоб не зійти з розуму. Я принюхувався до шерсті і мені здавалось, я відчував запах арабіки і дорогих парфумів. Я ніби бачив там, за розбитою кулеметною чергою стійкою, барісту - молодого худорлявого хлопчину у окулярах і з довгою доглянутою бородою. Він неспішно робив мені допіо і питав під тиху заспокійливу джазову мелодію з аудіосистеми- чи мені з цукром..
Ні, то все мені здається. Цього не було насправді. Ця кав'ярня пуста і мертва, і баріста теж мертвий- його розстріляли за татуювання п'яні окупанти тут, зовсім недалеко..
Ні! І цього не було!
Так, кав'ярня мертва, але хлопець устиг вчасно піти звідси і тепер він з нашими, тепер він у теробороні живий і здоровий, він скоро знову буде тут, а окупантів не буде..
Я прокидався і не розуміючи де я - наче дикій звір завмирав і спершу прислухався до темряви, а вже потім, коли розумів, що небезпеки немає- згадував, що я у пустій розбитій кав'ярні і коло мене нікого немає. І знову починав дрімати. І знову все те повторювалось- і сни, і видіння, і вслуховування у темряву.
На другий день була облава. 
Спочатку я почув  тріск автоматних черг, потім крики людей і п'яний сміх. Шум був з вулиці. Я встав і швидко пішов до дверей. Але перед тим як відчинити їх- я завмер на декілька секунд. Цього достатньо, щоб попросити Бога про допомогу і прислухатись, чи є по ту сторону дверей загроза. Притримуючи двері, я вийшов на свіже повітря. Я старався пересуватись ближче до стін, маже автоматично запам'ятовуючи місця на шляху, до можна лягти, сховатися у випадку непередбачуваної ситуації, куди можна тікати, якщо буде переслідування.
Облава почалась на сусідній вулиці правіше, ближче до площі, там де колись знаходився торговельний центр. Я, не обертаючись, швидко пішов геть.
Після блукань по пустим вулицям міста, нарешті я знайшов нове місце проживання - відділення банку, яке розташовувалось на одному з невеличких провулків, зовсім недалеко від метро. Банк займав  увесь перший поверх старезного облупленого будинку. Вхідні двері були завалені поламаними меблями. Я відсунув шафу і залишки дивану, що знаходились на проході, проліз через наполовину відірвані двері усередину. 
Обережно переступаючи через розтрощені банкомати і термінали, я спочатку обійшов усі кабінети - треба було переконатися, що немає мін, розтяжок і людей. Здається, усе було чисто. Одне з вікон виходило у двір, але на ньому були міцні грати, тож скористатись цим вікном як аварійним виходом не вийде. Але була і хороша новина- у довгому темному коридорі я знайшов двері, які виводили прямісінько до квартир першого поверху. 
У банку я залишався два дні. І ось тепер, коли закінчилась їжа і вода, я наважився вийти у місто.