Сміття

 Після того, як Борис, утік до Парижу, де на нього чикала Наталя. Стефан зіткнувся із страшними труднощами. Компанія була продана, а кредити які він оформив на своє ім’я, було платити нічим.

 За два місяця Стефан, залишився без нічого Без квартири, без машини, без грошей, а потім без свободи. П’ять років позбавлення волі, стільки дали Стефану за злочин, який він не учиняв.

- Не він продав компанію!-  Кричав адвокат у суді. – Підсудний, сам став жертвою шахрайства.

  Та суд не сприйняв слів виказаних захисником. Бо засновником компанії був, саме підсудний. А комусь, було потрібно відповісти. Стефана звинуватили  і приписали  шахрайство  середнього ступеня.

 Після п’яти років ув’язнення. Стефан нарешті відчув себе вільним, покидаючи колонію. Він був вільний від минулого. Від Наталі. Від Бориса. Від компанії. Від кредиторів. Він був вільним і водночас розчавленим, скривдженим, слабким.

 У його кишенях було пусто, повертатися було нікуди. По переду на Стефана чекало немало труднощів. Багато холодних і голодних ночей проведених на вокзалі. Пошуки роботи.  На роботу, через судимість нікуди  не хотіли  брати. Знайомі вдавали вигляд що, його не знають. Він шукав ту волосинку за яку. би міг ухватитись, та вона ніяк йому, під руку не попадалась.  

  Коли Стефан, утратив усі надії і був над прірвою життя і смерті.  

  Так, він не хотів жити.  Ні, він не хотів жити саме так. Він не міг собі пробачити, що здався. Виправдовувався що зробив усе, що міг. Але всередині себе, він чув крик. Крик якій його звинувачував. Звинувачував у всьому. Він наче промовляв, ти хробак. Хробак який боїться жити. Саме цей уявний крик допомагав Стефану іти далі. Він умивався у фонтані. Рився у смітниках в пошуку металу і скла. Інколи просив милість біля храму. Та не здавався, він продовжував шукати роботу, відвідуючи все більше і більше вакансій, до поки його, не прийняли у молоду компанію вантажником.  

 Життя почалося по трохи налагоджуватись. З першого авансу Стефан орендував кімнату в занедбаному гуртожитку. Більше йому не приходилось ночувати на вокзалі. З наступної зарплати, йому вдалось прикупити усе, що було так необхідне. Більше він не рився у смітниках, не просив милостині.