Розмова

 - Стій. Зупинись.

- Хто це? - Еммм. Нікого не має. Мабуть здалося.

- Стій же.

- Що?

- Подивись на право.

- Га. На право.

- Що ти, бачиш?

- Що я, бачу? Нічого. Хто ти? Звідки ти, говориш…

- Нічого кажеш. Правильно, ти ніколи нічого не бачиш. Куди ж ти, постій?

 Що за маячня?  Це лиш моя уява. 

- Уява, ні. Я не уява. Я твоя тінь.

- Моя тінь?

- Так, та сама, яка тебе завжди прослідує.

- Чого ж тобі, від мене?

- Я більше не можу дивитися, як ти, руйнуєш себе.

- Тоді не дивись.

- Слухай, я же стобою заговорив не просто так, аби зараз піти від тебе. Тай якщо, я це зроблю? Гадаю, ти помреш.

- Байдуже. Може так, буде краще.

- Краще. Коли від тебе пішла дружина, ти також, так сказав, коли тебе звільнили з роботи, ти теж сказав ці слова, коли банк забрав у тебе дім за несплачений кредит, ти теж це, сказав. Коли тебе, друзі покинули..

- Хватить! Я знаю, знаю!

- Подивись на право! Що ти, бачиш?

- Вітрину.

- Точніше.

- себе у відблиску вітрини.

- опиши себе?

- Навіщо?

- Просто зроби це.

- Не стану, я цього робити. Хватить з мене. Іди до біса!

- Тоді, я це зроблю замість тебе.  Тридцяти семирічний чоловік, з розпатланим волоссям, неголеним обличчям і пом’ятому костюмі. Від якого пішла дружина, друзі відвернулись, бізнес прогорів. Обличчя пожовкле, очі втомлені. Важко трудиться на мало оплачуваній роботі, а ще утратив сенс життя. Ніколи не посміхається, не довіряє людям. Не вірить ні в любов, а ні в доброту.

- Це все?

- Слухай, мені тебе жалко.

- Аагаа…       

- Я хочу тобі, допомогти.

- Іди до біса.