Розділ 2. Зустріч під Аметистовим Місяцем

Дорога була довгою і небезпечною. На третій день, коли сонце сховалося за горизонтом, і на небі зійшов незвичайний Аметистовий Місяць (рідкісне астрономічне явище, що посилювало магію), Еліана дісталася до Вежі. Вона була вищою, ніж вона уявляла, витесана з чорного каменю і вкрита рунами, що світилися блідо-синім світлом.

Коли вона простягла руку до важких дубових дверей, за її спиною пролунав глибокий, оксамитовий голос:

— Молода Відьма Джерел. Нарешті. Я чекав на тебе.

Еліана різко обернулася. Перед нею стояв чоловік. Його високий зріст, чорний, як ніч, плащ і обличчя, освітлене лише фіолетовим місячним сяйвом, робили його схожим на хижого бога. Його очі... вони були кольору рідкого золота і світилися з такою інтенсивністю, що Еліана відчула, як її власна, прихована магія відгукується на його присутність. Це було відчуття одночасно жахливе і неймовірно привабливе.

— Хто ви? — ледве видавила вона, стискаючи свій амулет-краплю води.

Чоловік повільно ступив крок уперед.

— Мене звуть Кассіан. Я – Майстер Стихій цієї Вежі. І я знаю, чому ти тут. Ти шукаєш не притулку, Еліано. Ти шукаєш силу, щоб контролювати свій дар... і захистити своє серце від світу, який його зрадив.

Він простягнув руку, і на його долоні спалахнула маленька іскра, що нагадувала зірку. Його дотик був обіцянкою, небезпекою і єдиним порятунком.

— Ласкаво просити у світ, де магія – це не прокляття. Ласкаво просити до мого світу. Але знай: в обмін на знання я візьму дещо. Те, що найдорожче – твою вірність. І, можливо, твоє кохання.