Еліана здригнулася, коли холодне гірське повітря пробралося крізь її тонку вовняну накидку. Вона стояла на краю плато, де стародавні кедрові ліси Калдорії поступалися місцем голим, кам’янистим вершинам. Внизу, у міжгір'ї, мерехтіли вогні Елдервіна – містечка, де вона виросла і де щойно залишила своє розбите серце.
Еліана була не просто донькою місцевого ткача. Вона була Відьмою Джерел, останньою спадкоємицею стародавнього роду, чия магія була пов’язана з водою, туманами та шепотом підземних рік. Цей дар, який вона так відчайдушно намагалася приховати, став її прокляттям.
Сьогодні вранці її наречений, Торен, спадкоємець найбагатшого купця, побачив, як вона випадково підняла туман, щоб захистити зграю овець від гірського вовка. У його очах вона не побачила ані любові, ані розуміння, лише первісний страх.
-Ти - дитя темряви, Еліано. Твоєму місцю тут немає, - прошепотів він, і ті слова обпекли її сильніше за будь-яке закляття.
Вона відвернулася від міста, прямуючи до єдиного місця, де, як казали легенди, можна було знайти прихисток і знання – Вежі Срібної Руки, що стояла високо в горах, самотня і оповита таємницями. Це була обитель магів, про яких говорили лише пошепки: чи то захисників світу, чи то його найстрашніших ворогів.