Розділ 32. Битва з замком

Рев прокотився по залах Академії , немов сам замок кричав від болю. Стіни тремтіли, стелі тріскалися, з вікон сипалися уламки скла.

Ліана піднялася з трону, її очі палали новим світлом.
— Досить! — її голос гримів, наче грім. — Ти не володар мого серця.

Темрява згущувалася, намагаючись скувати її тіло, але тепло, яке повернулося в її груди, розривало пута. Тіні скрикнули й відступили, немов обпечені.

Замок заговорив усіма голосами одразу:
— Ти віддала себе! Ти — наша! Без любові ти ніщо!

— Ви помилилися, — промовила Ліана, підіймаючи книгу, що світилася золотом у її руках. — Я віддала вам не любов… а лише свій страх.

Вона розкрила сторінки, і світло вирвалося, заповнюючи кожен куток. Символи на стінах горіли, мов клейма, але тепер вони плавилися, танули, перетворюючись на попіл.

Друзі виборсувалися з пасток і бігли до неї. Вони бачили, як темрява навалюється на Ліану, але вона йшла вперед, кожним кроком виганяючи морок.

— Це ти живився нашими слабкостями, — крикнула вона. — Але ми не твої!

Вона вдарила книгою об підлогу, і замок заволав. Чорні колони тріснули, зала наповнилася білим сяйвом, а вежі почали руйнуватися, сиплячи камінням.

Замок ще намагався боротися, та вже було пізно: його влада над нею зникла. Ліана розірвала ланцюги, що тримали її серце, і воно знову запалало теплом.

— Я — не твоя королева, — вигукнула вона. — Я — твоя клята могильниця!

Останній вибух світла пронісся крізь стіни. Замок скрикнув востаннє й розсипався, немов попіл на вітрі.

Тиша впала. Лише місячне світло освітлювало руїни. Ліана стояла серед уламків — вільна. В її очах сяяли і біль, і сила, і новонароджене кохання до життя.

Друзі кинулися до неї. Вона вперше за довгий час усміхнулася по-справжньому.

— Ми вижили, — прошепотіла вона. — І цього разу назавжди.