Розділ 31. Уламок серця

Коридори стогнали, немов живі. Крики друзів відлунювали в стінах, та Ліана, сидячи на троні, спостерігала за всім крізь туманну завісу. Вона мала відчувати тріумф, але натомість була лише пустка.

Раптом двері тронної зали рипнули. З темряви вийшов хлопець у чорному пальті — виснажений, подряпаний, з кров’ю на губах. Він ледве тримався на ногах, але дивився на неї прямо.

— Ліано… — його голос зірвався. — Це не ти.

Вона підняла брову, холодно.
— Я та, ким маю бути. Королева замку.

— Ні! — він зробив крок уперед, попри те що під його ногами розкривалися чорні тріщини. — Ти та, хто врятував нас, коли могла обрати легший шлях. Та, хто завжди стояв проти темряви. Ти пожертвувала любов’ю, але любов — це не дарунок, а сила. Вона не зникає. Вона в тобі!

Його слова відбилися луною в голові Ліани. Замок завив, стіни затремтіли, намагаючись заглушити голос хлопця.

— Замовкни, — сказала вона, але в голосі вперше прозвучала тріщина.

Хлопець підняв руку й торкнувся її холодних пальців.
— Я вірю в тебе. І якщо ти зовсім забудеш, хто ти є, я нагадаю. Навіть якщо для цього доведеться загинути.

Світ навколо здригнувся. Ліана раптом відчула — десь у грудях, під крижаною оболонкою, щось тремтить. Тепло. Маленьке, слабке… але справжнє.

Вона вдихнула. І вперше за довгий час у її очах промайнула іскра.

— Я… я ще жива, — прошепотіла вона.

Замок заревів від люті. Він намагався втримати її у своїх пазурах, але пізно: Ліана почала відвойовувати своє серце.