Розділ 27. Холодна Ліана

Тиша у вежі здавалася неприродною. Тіні розчинилися, а символи на стінах згасли. Лише холодне світло місяця пробивалося крізь розбиті вікна.

Друзі Ліани повільно підвелися. Хлопець у чорному пальті зривав із себе залишки темних ланцюгів, дівчина з білими очима кашляла, витираючи кров із губ. Вони дивилися на неї — з подякою, з полегшенням.

Але Ліана дивилася у відповідь інакше. Її очі більше не світилися тим теплом, яке завжди відрізняло її від решти. У них застиг кришталь холодності.

— Ліано… — прошепотіла дівчина. — Ти врятувала нас…

— Врятувала, — відповіла вона рівним голосом, від якого у всіх пішли мурашки.

Її усмішка була безбарвною, майже механічною. Те, що колись було любов’ю до друзів, перетворилося на суху констатацію факту: вони живі, тому що так вона вирішила.

Ксав’є — чи то вже Міранда, котра знову стояла поруч у своїй справжній подобі, — підійшла ближче. Вона глянула Ліані просто у вічі й завмерла.
— Ти… віддала їм свою любов, — прошепотіла. — Тепер ти інша.

Ліана повільно кивнула.
— Мені цього не потрібно. Це тягар. Я віддала його замку.

Її друзі мовчали. Вони знали: дівчина, яка щойно пожертвувала собою заради них, уже не та сама.

Ліана розвернулася й вийшла з вежі, її кроки луною відбивалися в коридорах. Замок тепер визнавав її. Він відкривав перед нею двері, які раніше були зачинені.

Але замість тріумфу в її серці був лише порожній лід.