Розділ 26. Жертва серця

Повітря у вежі тремтіло від криків та стогонів. Тіні обвивали друзів Ліани, стискаючи їхні тіла дедалі сильніше.

— Обери! — ревів замок. — Або станеш моєю, або дивись, як вони гинуть.

Ліана зціпила зуби. Сльози пекли очі, але вона відмовлялася віддати себе.
Вона згадала слова Ксав’є… чи то вже Міранди, що попереджала її: «Замок живиться серцями. Його не можна знищити силою, лише обманом або жертвою.»

Її серце закалатало.
Жертва… Але що саме я можу віддати, аби не загинули ті, кого люблю?

Вона підняла книгу, і світло вирвалося з неї ще раз.
— Я не дам вам їхнього життя! Якщо замку потрібне серце… візьміть моє почуття!

Вежа затремтіла, наче здивована.
— Що ти маєш на увазі? — прошипіли голоси.

Ліана притиснула книгу до грудей.
— Я віддам вам своє кохання. Свої мрії. Свою здатність любити. Лише залиште моїх друзів живими.

Тіні завмерли. Голоси стихли. Істота, що височіла над усім, нахилила голову, її очі світилися, немов жарини.
— Ти готова жити без серця?

— Якщо це врятує їх, — прошепотіла Ліана.

Істота розсміялася. Крижаний вітер зірвався в залі.
— Добре. Ми приймаємо твою жертву.

Темна хвиля пройшла крізь її груди. Ліана відчула, як щось вислизає зсередини. Її серце ще билося — але любов, тепло, ніжність… усе розсипалося попелом. Вона залишилася з холодом у грудях.

Друзі впали на підлогу, вільні від тенет тіней. Але Ліана вже не дивилася на них так, як раніше. Її очі стали холоднішими, погляд — чужим.

Вежа стихла. Замок отримав те, чого прагнув.