Ліана стиснула книгу так сильно, що кісточки на пальцях побіліли. Її серце волало: «Ні!»
Вона зробила крок назад і подивилася істоті прямо у вічі.
— Я не твоя. Я не стану королевою мороку.
Стіни вежі здригнулися. Істота завила, її голос нагадував тисячі криків одночасно.
— Дурна дівчисько! Відмова завжди має ціну!
У ту ж мить земля під ногами розтріскалася. Чорні тріщини розповзлися по підлозі й дотягнулися до тих, хто стояв поруч.
Дівчину з білими очима відкинуло назад — вона вдарилася об стіну, і кров проступила з її губ. Хлопець у чорному пальті закричав, бо його власна тінь схопила його за горло й почала душити.
Ліана відчула, як замок оживає, караючи всіх за її вибір. Криваві символи на стінах світилися дедалі яскравіше, а голоси у вежі кричали:
— Ти відкинула нас — тепер ми відкинемо тих, кого ти любиш!
— Ні! — закричала вона й підняла книгу. Світло вирвалося зі сторінок і оточило її, відштовхнувши тіні.
Істота розсміялася — низько, моторошно.
— Подивись, що зробила твоя відмова. Ти можеш врятувати їх усіх лише одним шляхом. Ти все одно повернешся до мене…
Ліана впала на коліна. Вона бачила, як друзі страждають через її вибір. І тоді зрозуміла: замок не відпустить, доки не отримає своєї жертви.