Розділ 24. Вибір крові

Червоні очі істоти впивалися в Ліану, і вона відчувала, як серце б’ється об ребра, наче прагне вирватися з грудей.

Саркофаг залишався відкритим, а з його нутра виривався гул, схожий на стогін сотень голосів. Вони кликали її, обіцяли силу й владу.

— Подивися, — прошепотіла істота, простягаючи руку.

Перед Ліаною розгорнулася ілюзія: вона бачила Академію, але вже не таку, якою знала її. Вежі стояли в чорному небі, замок був схожий на тронний зал, а учні — покірні тіні, що вклонялися їй.
На її голові сяяла корона з чорного срібла, а в руках — кривавий жезл.

— Це твоє майбутнє, якщо ти приймеш мене. Всі, хто сміявся, зраджував, принижував — стануть рабами твоєї волі. Замок належить тобі.

Ліана відчула, як у ній народжується щось темне, щось спрагле до помсти. Але в ту ж мить з’явився інший образ:
Міранда, що тримала срібний кинджал, усміхалася крізь сльози й шепотіла: «Ти мусиш жити. Не дати мороку зламати тебе…»

Обидва світи тягнули її в різні боки.
Сили, яких вона ніколи не мала, вабили обіцянкою влади. Але пам’ять про тих, кого вона втратила, палила зсередини.

Істота нахилилася ближче, її голос перетворився на шепіт:
— Обери, спадкоємице. Віддай себе — і станеш вічною. Відмовся — і замок забере тих, кого ти любиш.

Книга в руках Ліани спалахнула світлом. На сторінках з’явилися нові слова, ніби написані чорною кров’ю:

«Вибір крові завжди має ціну.»