Розділ 22. Саркофаг крові

Вежа дихала важко й хрипко, ніби була живою істотою. Ланцюги на саркофазі дзенькотіли самі по собі, ритмічно — наче серце б’ється в металевій темряві.

— Не можна, — прошепотала дівчина з білими очима. Її голос тремтів. — Я чую, як воно кличе. Воно хоче вирватися.

— Саме цього ми й потребуємо, — відповів хлопець у чорному пальті, його тінь ворушилася, немов нетерпляче. — Якщо замок має ключ, він тут.

Ліана дивилася на книгу Міранди. Сторінки самі перегорталися, доки не зупинилися на малюнку: чорний саркофаг, і під ним — напис кров’ю: «Відкрий, і темрява скаже правду.»

— Ми повинні знати, — прошепотіла Ліана й торкнулася ланцюга. Він був холодний, але під її пальцями метал розтанув, наче віск. Один за одним ланцюги падали на підлогу.

Зал здригнувся. Повітря наповнилося запахом іржі й заліза.

Останній ланцюг упав. Кришка саркофага повільно посунулася, і зсередини вирвався кривавий туман. Він обвив усіх присутніх, шепочучи їхні імена.

І тоді з темряви з’явилися пальці — довгі, кістляві, вкриті слідами засохлої крові. Вони вчепилися за край, і кришка відлетіла з гуркотом.

Зсередини піднялася постать. Її обличчя було приховане під маскою, злитою зі шкірою, а очі світилися червоним світлом. Вона рухалася повільно, але впевнено, немов знала, що всі в залі належать їй.

— Нарешті… — голос пролунав у кожному з них одночасно. — Хто з вас мене пробудив?

Ліана зробила крок уперед, серце шалено билося.
— Я.

Фігура нахилила голову, розглядаючи її.
— Тоді ти — моя наречена істини. І тепер ти почуєш те, що ніхто не смів дізнатися…