"Тіні Академії Рейвенсфорд"
Розділ 17. Голоси у стінах
Коли остання нота зникла в повітрі, Ліана важко видихнула. Їй здалося, що тиша впала надто швидко й надто щільно, наче замок затамував подих.
Вона піднялася з лави. І тоді стіни почали шепотіти.
Спочатку тихо, як шелест павутиння. Потім голосніше, голосніше — так, що вуха заломило.
— Ти зрадила…
— Ти порушила угоду…
— Тепер ми візьмемо те, що належить нам…
Голоси зливалися в єдиний хор. Стіни дихали, проступали темні відбитки рук. Підлога під ногами наче ставала рідкою.
Ліана побігла коридором, але голоси йшли за нею. Вони звучали з каменю, з дзеркал, навіть із її власних кроків.
— Ліа-а-а-на…
Вона зупинилася біля високого вікна, серце калатало в грудях. У віддзеркаленні скла вона побачила себе. Але… не зовсім себе.
Відображення усміхалося. Очі були чорними, мов бездонні ями.
— Ти зіграла проти замку, — промовило віддзеркалення. — Тепер замок грає проти тебе.
Скло тріснуло, і з тріщин потекла чорна рідина. Вона простягнула руки до Ліани, намагаючись затягнути її всередину.
У ту ж мить позаду з’явилася Міранда. Її обличчя було блідим, але рішучим.
— Не дивися йому в очі! Це пастка!
Вона вдарила по склу срібним кинджалом, і рідина відскочила, випускаючи пронизливий вереск.
— Ходімо! — крикнула Міранда, хапаючи Ліану за руку. — Це лише початок. Замок тепер буде полювати.
#1181 в Фентезі
Відредаговано: 29.09.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
