Розділ 16. Криваві партитури

Після балу Ліана не могла забути мелодію. Вона звучала в голові навіть у тиші, переслідувала її у снах і в реальності.
Кожна нота тягнула за собою тінь, і Ліана відчувала: це не просто музика. Це — закляття.

У Клубі вони зібралися вже наступної ночі. Хлопець із книгою заклять розгорнув старі партитури, знайдені в бібліотеці. На аркушах — ті самі ноти, що звучали в Червоній залі. Але між ними, у прогалинах, були вписані дивні символи.

— Це не музика, — пояснив він. — Це коди. Кожен такт відкриває замку шлях до наших тіл. Саме тому ми не могли зупинитися танцювати.

— І саме тому хтось завжди помирає, — додала Міранда, її голос затремтів. — Мелодія вимагає жертви.

Дівчина з білими очима, що бачила інші світи, схилилася над нотами.
— Тут є приховане протиставлення. Якщо зіграти мелодію навпаки — можна не дати замку поглинути душу.

— Але хто наважиться зіграти її? — спитав тихий хлопець у чорному пальті. Його тінь ворушилася, наче слухала.

Усі погляди знову впали на Ліану.

— Замок слухає тебе, — сказала Міранда. — Тільки ти можеш змусити його чути іншу мелодію.

Ліана відчула, як холодний страх стискає груди. Вона ніколи не вміла грати на інструментах. Але книга Морнвеїв і кров на сходах говорили одне: вона не мала вибору.

Вночі, коли всі інші спали, Ліана повернулася в Червону залу. Орган чекав. Його чорні клавіші блищали, мов зуби хижака.

Вона сіла, поклала руки на клавіші й почала грати партитуру навпаки.
Мелодія виливалася в повітря, ламала тишу, і стіни замку здригалися.

У темряві почувся крик. А потім — чийсь шепіт:

«Ти не повинна була цього робити…»