Розділ 15. Танець у Червоній залі

Оголошення про бал з’явилося вранці, прибите чорними шпильками до дверей кожної кімнати.
«Присутність обов’язкова. Одяг — святковий.»

Учні перешіптувалися в коридорах. Усі знали, що Червону залу відкривали лише у виняткових випадках. Там колись святкували перемоги чи приймали королівських гостей. Але тепер — для них.

Ліана довго вдивлялася у своє відображення в дзеркалі. Її чорна сукня обіймала тіло, мов друга шкіра. На шиї пульсував символ Морнвеїв, і вона відчувала, що замок тішиться її присутністю.

Червона зала виблискувала сотнями свічок. Стіни були обтягнуті червоним оксамитом, що нагадував більше кров, ніж тканину. Музика почалася раптово — скрипки й орган, мелодія надто повільна й надто сумна для свята.

Викладачі стояли на балконі, спостерігаючи згори, наче судді.
Учні кружляли в танці, але кожен рух був не їхнім вибором, а наказом музики. Ліана відчула, як ноги самі ведуть її вперед.

І тоді він з’явився.
Хлопець із срібними очима простягнув їй руку.

— Ти не можеш відмовитися, — промовив він. — Замок вибрав нас.

Їхній танець був схожий на двобій. Кожен крок — як виклик, кожне обертання — як удар. Очі його світилися, і в них відбивалося полум’я свічок.

Аж раптом музика урвалася. Свічки спалахнули яскравіше, і на підлозі серед танцюристів з’явилася темна пляма. Хтось упав.

Дівчина в блакитній сукні лежала нерухомо, а з її грудей повільно розтікалася кров.

Оркестр заграв знову, ще гучніше.
А викладачі з балкону не зупинили бал. Вони лише посміхалися.

Ліана завмерла, але хлопець із срібними очима стиснув її руку сильніше.

— Танцюй, — прошепотів він. — Інакше наступною будеш ти.