Розділ 14. Гра з привидами

Замок був тихим, надто тихим. Ліана прокинулася від відчуття, що хтось стоїть біля її ліжка. Вона різко сіла, але побачила лише тінь, яка повільно відступила до дверей і зникла.

Сон більше не приходив, тож вона пішла до коридору. Ніч у Рейвенсфорді завжди була дивною — вікна показували не місяць і зорі, а якісь інші світи. Один миготів полем битви, інший — чорним океаном, третій — пусткою, де блукали тіні.

У повороті вона почула дитячий сміх. Легкий, дзвінкий.
І побачила їх.

Троє дітей у старовинному одязі стояли біля розбитого дзеркала. Вони кидали один одному м’яч, але той пролітав крізь їхні руки. Коли Ліана підійшла ближче, м’яч закотився до її ніг.

— Пограй з нами, — хором промовили вони. Голоси звучали не дитячо, а глухо, наче з могили.

Ліана хотіла втекти, але щось змусило її нахилитися й підняти м’яч. Він був холодний, мов лід. У ту ж мить діти завмерли й повернули до неї обличчя. Очі їхні були чорними проваллями.

— Якщо програєш — залишишся з нами назавжди, — прошепотів хлопчик із рваною шиєю.

І гра почалася. М’яч летів із такою швидкістю, що здавався зброєю. Ліана ледве встигала ловити його. Кожен удар супроводжувався шепотом: «Рейвенсфорд… Рейвенсфорд…»

Вона зрозуміла: це не гра, це випробування. Замок знову перевіряє її.

Раптом у повітрі з’явилася чорна тріщина, ніби розколоте скло. І з неї визирнуло обличчя — бліде, з розширеними очима. Це була Еліс.

— Не довіряй їм, — прошепотіла вона. — Гра завжди закінчується смертю.

М’яч ударився об землю й розсипався на криваві клапті. Діти завили й розчинилися в повітрі.

Ліана залишилася сама перед дзеркалом, у якому тепер відображалася лише вона. Але її тінь… усміхалася.