Розділ 13. Таємниця родини Морнвей

Після клятви Ліана довго не могла заснути. В голові пульсував шепіт замку, ніби він сміявся з їхніх дитячих обіцянок.
Вона ходила кімнатою, поки випадково не зачепила свою валізу. З-під подвійного дна випала стара скринька, яку вона привезла ще з дому й ніколи не відкривала.

Ключа не було, але замок розкрився сам, наче чекав цього моменту. Усередині — пожовклі листи й фотографія: молода жінка у чорному платті стоїть перед тим самим замком. А поряд — чоловік із гострими рисами, темними очима й таким самим знаком на шиї, як у Ліани.

Вона завмерла. Це були її батьки.
І за фото був напис: «Рейвенсфорд — наш дім і наша в’язниця.»

Ліана розгорнула лист. Почерк був нервовий, нерівний:

> «Доню, якщо ти читаєш це — значить, ми не змогли втекти. Пам’ятай: Морнвеї — не просто учні. Ми — спадкоємці клятви, яку дав наш рід замку багато століть тому. Академія живе завдяки нашій крові.
Але колись один із Морнвеїв має розірвати цей зв’язок.
Не довіряй викладачам. Не довіряй навіть самим стінам.
Рейвенсфорд забирає все. І він вже чекає на тебе.»

У Ліани задрижали руки. Вона відчула, як під шкірою на шиї символ почав пульсувати, наче серце замку билося разом із її власним.

— Тепер ти розумієш, чому він говорить саме з тобою, — пролунав голос із темряви.

Ліана різко обернулася. У дверях стояв хлопець із срібними очима. Його тінь не падала на підлогу.

— Хто ти насправді? — запитала вона.

Він усміхнувся, але в його усмішці було щось моторошне:
— Той, хто знав твоїх батьків. І той, хто знає, як закінчиться твоя історія, якщо ти не зробиш вибір.