Розділ 12. Клятва клубу

Вони вибігли з катакомб лише тоді, коли темна постать розчинилася у полум’ї свічок. Кожен важко дихав, та ніхто не промовив ані слова, поки не дісталися старої обсерваторії — схованки Клубу.

Світло місяця падало крізь тріснутий купол, освітлюючи їхні обличчя. Всі були бліді, налякані. Але в очах жеврів вогонь — не страху, а рішучості.

— Ви бачили це, — перша заговорила Міранда. — Вони приносили жертву. Викладачі. Наші наставники. Вони — слуги замку.

— І вони знищили Еліс, — прошепотіла Ліана. Її голос зірвався, але в погляді не було сліз, лише холодна рішучість.

Хлопець із книгою заклять поклав том на кам’яну підлогу.
— Ми не можемо мовчати. Якщо вони керують Академією, значить, кожен із нас наступний у їхніх ритуалах.

— Але що ми можемо протиставити їм? — озвалася дівчина з білими очима. — Вони сильніші, вони знають усі таємниці замку.

Хлопець у чорному пальті підняв руку, і його тінь ворухнулася, обвивши найближчий стовп.
— У кожного з нас є дар. І разом ми можемо стати силою, якої вони не чекають.

Погляд усіх упав на Ліану. Вона відчула, як холод пробіг хребтом.

— Чому на мене дивитеся?

Міранда ступила ближче, її очі палали.
— Бо ти бачиш те, чого не бачимо ми. Замок говорить із тобою. І якщо ми хочемо вижити — ти станеш ключем.

Настала тиша. Лише вітер завивав у розбитих вікнах.

— Добре, — нарешті промовила Ліана. — Але якщо ми це робимо, то разом. До кінця.

Вона простягла руку вперед. І один за одним учасники Клубу наклали свої руки на її долоню.

— Клянемося, — промовили всі в унісон. — Проти темряви. Проти замку. Проти тих, хто зрадив нас.

Місяць за вікном став кривавим. І Ліана відчула, що тепер дороги назад немає.