Розділ 11. Заборонена нічна меса

Ліана не могла заснути. Перед очима знову й знову поставали сходи, залиті кров’ю, і чорно-червона стрічка. Відчуття, що замок дихає, не покидало її навіть у власній кімнаті.

Але рівно опівночі щось змусило її підвестися. Вітер шепотів крізь розбиті вікна: «Йди…»

Вона вийшла у коридор. І відчула — не сама. Ті, хто був у Клубі, теж рухалися слідом. Ніхто не питав «куди», вони просто знали.

Сходи вели їх униз, у катакомби. Там, де за легендами, колись ховали перших учнів.

І тоді вони побачили це.

У центрі кам’яної зали стояли викладачі. Деканеса у чорному вбранні, професори в довгих мантіях. В руках вони тримали срібні чаші. На підлозі світилися криваві символи, складні та стародавні.

Учні завмерли в темряві за колонами, спостерігаючи.

— Рейвенсфорд приймає свою данину, — промовила деканеса. Голос її луною відбився від стін.

Один із професорів виніс уперед щось загорнуте у тканину. Коли він розгорнув її — Ліана мало не скрикнула. Це була та сама чорна стрічка, залита кров’ю.

— Жертва принесена. Кров з’єднає нас із тінню.

Полум’я свічок стало чорним. Символи спалахнули, і над залом піднялася темна постать — більша, ніж у бібліотеці. Вона дивилася на присутніх очима, в яких пульсував вогонь.

Ліана відчула, як хтось схопив її за руку. Це був хлопець із срібними очима. Він нахилився до її вуха й прошепотів:

— Тепер ти знаєш правду. Але за це — замок забажає і твоєї крові.