Розділ 1. Прибуття у замок .

Кінний екіпаж хитався вузькою дорогою, яка вела через густий ліс. Дерева зімкнули гілки над шляхом, ніби утворюючи темний тунель, і Ліана знову й знову ловила себе на думці, що їде не до школи, а в пастку.

Кучер не сказав їй жодного слова за весь шлях. Лише хльоскав коня й час від часу кидав на неї погляди крізь дзеркальце — холодні, байдужі, ніби він уже знав, що буде далі.

Нарешті ліс розступився. Перед її очима постав замок Рейвенсфорд.
Високі башти з гострими шпилями впивалися у небо, кам’яні стіни заросли темним плющем, а над воротами гойдалися старі ліхтарі, які світилися тьмяним зеленуватим полум’ям.

Ліана мимоволі затримала подих.
Замок здавався живим. Він дивився на неї сотнями темних вікон, і кожне наче шепотіло: «Ми знаємо, хто ти. Ми чекаємо».

Коли екіпаж зупинився, дверцята відчинилися самі собою. Перед нею стояла висока жінка у чорному, з суворим поглядом і волоссям, стягнутим у вузол.

— Ліана Морнвей? — її голос лунав різко, як удар батога.
— Так, — відповіла дівчина, намагаючись говорити твердо.

— Вітаю в Академії Рейвенсфорд. — Жінка ледь вклонилася. — Я професорка Ґрей. Тепер ти — одна з нас.

Ліана зробила крок назустріч і відчула, як холодні камені під ногами наче видихають туман. З цього моменту дороги назад більше не існувало.

В глибині двору загуркотів дзвін. Довгий, протяжний, схожий радше на похоронний.

> І десь у темному вікні верхньої вежі вона побачила обличчя.
Хтось дивився на неї.
І посміхався.