Розділ 1. Артефакт

Джек Рейвен був звичайним каменярем, який жив у невеликому селі біля підніжжя гір разом зі своєю дружиною Ілен.

Того дня він, як завжди, був на зміні.

Роботи вистачало — монети самі себе не зароблять, як то кажуть. Праця була важкою, виснажливою, але заробітку вистачало на їжу й найнеобхідніше.

Джек спокійно довбав камінь, навіть не підозрюючи, що ще один удар кайла назавжди змінить його життя.

Удар.

Ще один.

І ще.

Раптом із тріщини в камені пробилося темне сяйво.

Джек завмер.

Кілька секунд здивовано дивився на дивне світло, а потім знову замахнувся кайлом.

Удар.

До його ніг випав кристал.

Його поверхнею переливалося темно-пурпурове сяйво, ніби всередині каменю жило щось невідоме.

Джек повільно нахилився.

Підняв кристал.

І тієї ж миті…

світ утратив барви.

Звуки зникли.

Частинки кам’яного пилу застигли в повітрі.

Час зупинився.

Джек різко озирнувся.

Перед ним виникла тінь.

Величезна.

Темна.

Ледь помітна навіть на тлі безбарвного світу.

Вона не мала чіткої форми — лише примарний силует, який постійно змінювався, наче сама темрява намагалася набути тіла.

Джек не міг поворухнутися.

Тінь повільно схилилася до нього.

— С-с-свобода… — злобно прошипіла вона.

І зникла.

Світ здригнувся.

Барви повернулися.

Знову почувся стукіт кайл, голоси робітників, скрегіт каменю.

Наче нічого не сталося.

Джек ще кілька секунд стояв нерухомо, стискаючи кристал у руці.

Потім сховав його.

⸻

Додому він повернувся вже надвечір.

Там на нього чекала Ілен.

Його дружина — з довгим світлим волоссям і незвичайними пурпуровими очима.

У будинку пахло свіжим хлібом і гарячим чаєм.

Біля дверей висів старий меч, який залишився в Джека ще з тих часів, коли він служив.

— Люба, я вдома! — гукнув він, заходячи. — Сьогодні заробив двадцять срібних.

Ілен визирнула з кухні.

— Ну, на харчі вистачить.

Джек усміхнувся.

Нічого особливого.

Звичайний вечір.

Саме такі вечори він любив найбільше.

⸻

Надворі вже сутеніло.

Джек та Ілен сиділи за столом і спокійно пили чай.

Після важкого робочого дня хотілося лише тиші.

Та цього вечора тиша тривала недовго.

Небо раптом почорніло.

Так швидко, ніби хтось накрив село величезним темним полотном.

За мить хлинула злива.

Джек глянув у вікно.

— Дощ як дощ…

Нічого незвичайного.

Принаймні спочатку.

Та невдовзі крізь шум води почали пробиватися інші звуки.

Крики.

Джек насупився.

Підвівся з-за столу й підійшов до вікна.

І завмер.

Село палало.

Полум’я виривалося з дахів будинків.

Люди в паніці бігли вулицями, намагаючись урятуватися.

А за їхніми спинами…

щось рухалося.

Дивні тіні.

Швидкі.

Безформні.

Ледь помітні серед полум’я, дощу й диму.

— Що за…

Джек не встиг договорити.

Гуркіт.

Вхідні двері зірвало з петель і жбурнуло всередину будинку.

Ілен скрикнула.

У дверному отворі стояла величезна постать.

Лицар.

На ньому були чорні обладунки, по поверхні яких стікала дощова вода.

Під шоломом не було видно обличчя.

Лише непроглядна темрява.

Джек кинувся до меча, що висів біля дверей.

Але лицар виявився швидшим.

Одним ударом він відкинув Джека вбік.

Той врізався в стіл.

Гострий біль пронизав голову.

Джек упав на підлогу.

Перед очима все попливло.

Звуки стали глухими.

Свідомість почала згасати.

Крізь затуманений погляд він побачив, як чорний лицар повільно підійшов до Ілен.

Схопив її за горло.

— Ілен… — ледве зміг вимовити Джек.

Вона намагалася вирватися.

Навколо лицаря почала згущуватися темрява.

Спершу біля ніг.

Потім піднялася вище.

Огорнула його.

Огорнула Ілен.

За мить темрява повністю поглинула їх обох.

А потім…

розсіялася.

Ні лицаря.

Ні Ілен.

Вони зникли.

— Ілен…

Джек спробував підвестися.

Руки затремтіли.

Тіло більше не слухалося.

Він упав назад.

Свідомість остаточно вислизала.

Останнє, що побачив Джек перед тим, як заплющити очі, —

палаючий дім.

Зірвані з петель двері.

І темряву за порогом, у якій зникла його дружина.