Розділ 28

Безсонна видалася нічка. За десять з гаком днів можна відпочити на місяць вперед. Тарен пролежала майже до світанку, у світлі масляної лампи, перебираючи фронтові звіти. Проте кілька годин тому втома, все-таки, зморила. І розкидані по ліжку документи символізували черговий приплив агресії. «Скільки ще буде брехні, скільки буде інтриг та гіперопіки?» — міркувала вона, засинаючи.

Зачинені зсередини двері не змогла б зупинити Ревільса. Він з'явився з першим світанковим променем. І кохана знову здавалася безпорадною. Вона несміливо притискала до грудей зім’яту ковдру. Напевно, їй снилося щось страшне, неприємне, що змушувало жмуритися і стискати руки в кулаки.

— Сонце…

Він провів рукою по шраму на її стегні, залишеному осколком снаряда під час облоги. Але вона не прокидалася. Тільки сильніше відвертала обличчя.

— Зоре моя. — несміливо продовжував чоловік, торкаючись плеча.

— Як ти увійшов? — Тарен розплющила одне око, неохоче, глянувши на вампіра.

— Через вікно. — кивнув той. — Знав, що ключ у замку.

Тар укутався в ковдру, піднімаючись на ліктях, але хвилею накривали спогади з того безглуздого сну.

— Що тобі треба?

— Правда. — він демонстративно зробив два ковтки зі вчорашньої пляшки і, сідаючи в крісло, простяг їй. — Поговоримо?

До чого чоловіки не люблять «серйозні розмови», але нехай краще правду знають двоє, ніж метатися в сумнівах. Все одно, зараз він скаже добру, людську правду, а потім Тарен зніме з нього браслети і монстру стане начхати.

— Відколи вриватися до спальні незаміжньої жінки стало нормальним явищем?

— Відтоді, як я втратив потребу цікавитися дозволом господині цієї спальні. — посміхнувся принц.

Тарен узяла пляшку з його руки. Два великі ковтки і щось ще залишилося на дні, але допивати видихле вино не хотілося.

Ревільс одразу зняв рукавички, кинув їх на стіл і почав знімати бинти, він не наважувався сам розпочинати розмову, адже це він на допиті.

— Чому ти вчора втік? — у лоб запитала Тарен.

Адже краще в лоба, ніж знову крутити.

— Мені треба було бути на морі. Там гинули люди.

— А тут гинула я.

— Це неприємно, але світ не крутиться довкола тебе. — болісно відповів вампір.

Чи можна збрехати, якщо випив сироватку правди? Так, якщо не знаєш правди. А правда була в тому, що рішення він приймав інстинктивно. Тарен була центром його всесвіту, проте є наказ. Перш ніж врятувати товариша, за статутом, ти маєш закінчити битву. А допомагати пораненим тільки під час відступу, інакше це називали боягузтвом, а боягузів судять як дезертирів.

— Ти маєш рацію. — вона знову впала на ліжко. — Я прочитала всі звіти і… там багато людей, яких варто було врятувати. Хлопчаки, яким ще жити та жити, учора могли загинути. Як гинули перші три дні.

— Я тоді вирішив, що тобі хотілося, щоб я вчинив благородно. Не знаю що б я робив, якби ти не прийшла до тями.

— Вирішив би, що ти прийняв перше за життя помилкове рішення. — засміялася Тар.

Вона знала точно що було б, вона бачила це у своєму моторошному сні і страх допустити подібне був сильнішим, ніж образа.

— Чому ти мені не написав, коли повернувся на фронт?

— Боявся. Тарен, ти хоч уявляєш, скільки листів з фронту просто не доходять до отримувачів? — він розгублено похитав головою. — Що я міг повідомити тим листом? Свої координати та прохання зняти з мене срібні браслети? Щоб у разі перехоплення листа, на півдорозі до мого табору тебе зустрів би перехресний вогонь з імпонегійських мушкетів? І добре, вогонь, тебе могли взяти в полон. Скільки вух могли підслухати наші розмови? А скільки зайвих очей бачили на тобі перстень розвідника?

— Перстень розвідника?

— Ти ж уже зрозуміла, на твоїй руці зв'язний перстень із каменем гранату. З його допомогою ти можеш встановлювати інформаційні канали.

— То от чому ти закотив скандал, коли я його отримала.

— Тарен, ти бачила звіти, ти знаєш, що трапляється з носіями таких перснів. Розвідників ріжуть як собак. І я повинен був дозволити, щоб контррозвідка, яка точно знала в якій я таверні і яка я легка мішень, знайшла б поруч зі мною носія зв'язного персня? Тарен, тебе вважали б моїм супровідним і, якби не змогли вбити дитину, точно відтяли б палець.

— Чому ти називаєш мене на ім'я?

— Ти солдат. Як би я не хотів цього визнавати, але гідний носій зв'язного персня. Король не міг помилитися, він півночі допитував усіх твоїх друзів, а другі півночі перечитував звіти про твої вилазки, на ранок ти отримала погони і форму, яка тобі не належить.

— Не належить?

— У військовому квитку написано "піхота", але насправді ти приписана до розвід-загону. Ти отримала б сіру форму, якби не я. Я приховав від тебе все, що міг приховати.

— Чому?

— Бо тобі не можна в тил ворога і цю думку мені точно ніхто не нав'язав.

— Цю думку? А інші…

— Благаю, не питай.

— Чому?

— Ти не хочеш знати цієї правди.

— Хочу. Інші думки щодо мене, хто вклав їх в твою голову?

— Тагідо. — чоловік хвилину дивився як збільшуються її очі, але не став чекати очевидного питання. — Він переконав мене, що вигідніше партію я не знайду. Що одружитися з тобою — найкраща з ідей. Батько віддав би престол і мені потрібна була дівчина, простушка, яку легко поставити на місце.

— Мене? Поставити на місце? Здається в моїй характеристиці на суді звучало інше…

— Тагідо спершу переконав мене в цьому, він дізнався про тебе підчас трибуналу, ми перекинулися парою фраз. Він напросився в мої радники, обіцяючи допомогти піднятися на трон короля. Він розпитував про тебе, але я і сам тоді знав небагато, лише те, що ти вмієш співчувати навіть вбивці і надзвичайно по-дорослому дивишся на світ. Тагідо майже наказав мені одружитися з тобою, але я не хотів брати за дружину когось на кшталт тебе. Тому і не взяв, сподівався, що ти відмовиш і ти відмовила, — принц посміхнувся, згадуючи, — ото він лютував, мабуть, на його думку, мені жодна дівчина не може відмовити. Ви познайомилися особисто набагато пізніше і тільки після вашого листування, він почав відмовляти мене від весілля, ледь вловивши, що ти не слідуватимеш його плану. Він надто пізно в тобі розібрався.