Розділ 26

Наче привид, він блукав серед моряків, намагаючись визначити, на око, хто досить розумний і потайливий, щоб бути розвідником. Коли на обрії знову з'явилися кораблі. І, мов переляканий, до нього підскочив гном:

— Старпом не вийде без капітана. Серте треба відпустити.

— Я тобі відпущу! — крикнув принц, але швидко заспокоївся. — Ви тут головний, Вам і підніматися на борт «Белеко».

— Ви збожеволіли? — затараторив коротун. — Командувати піратами?

— Ви й так повинні командувати ними. — спокійно відповів ельф.

— Перепрошую за зухвалість, але, безпосередньо, команда підпорядковується Вам. Ви — майор...

— Кавалерійських військ…

— Але Ви тут і в моєму підпорядкуванні.

Від цієї інформації похолола кров у жилах і почервоніли кінчики вух.

— Я спробую допомогти з причалу. Нехай "Белеко" залишається в порту.

Він поспішив до берега. Було наказано підпустити їх на дві відстані пострілу гармати. Відступати нікуди. А принц тільки думав, чи вистачить його навичок. Вдруге за день він пошкодував, що Ревільса немає поруч. За те є його мушкет і рецепт перемоги. Все-таки, як би погано не давалася магія — гірше, ніж у срібних браслетах, не може бути.

Мерелед слухала як розриваються снаряди і спостерігала з вікна зеленої зали, як у саду настає літо, з'являються плоди та ягоди. За кам'яним парканом, голі дерева і занурена в сон природа, а тут пори року збожеволіли.

Серце завмирало у тривожному очікуванні. Невідомо, що діється з іншими, тільки тут спокійно накривають стіл. Сарбс намагався відволіктися як міг. Розігнав кухарів і повністю поринув у кулінарію, а за півгодини, наспівуючи собі щось під ніс, почав виставляти експериментальні страви на білі скатертини.

Тамріел вчитувалася в сьомий том книги "Примітивні наслання", вона називалася "Як обчислити свою межу можливостей".

— Тут сказано, що існують так звані справжні ілюзії, які не просто розбити звичайною недовірою. — вона підвела очі на друзів. — Щоб їх побачити не потрібно чути дзвін кілець і можуть існувати поки живий ілюзіоніст. Розуму не докладу, як це працює.

— Дай книжці спокій. — зітхнула Мерелед. — Тарен сама нам усе потім пояснить.

— Я не можу. Я нервуюся. — несміливо продовжувала ельфійка. — А якщо вона не розуміє, що створює ілюзії і думає, що все це просто сон. Якщо їй насниться... ну не знаю… вибух!

— Чи хтось із нас. — здригнулася Мерелед. — Страшно зустрітися зі своєю точною копією.

— Ще й Дол на морі. Що він може сам, коли навколо тільки вода?

— Ну, поїхали до моря. — озирнулася амфібія. — А якщо щось піде не так, то Сарбс повідомить нас.

— Дол сказав залишатися тут, більш того, коли чути гуркіт гармат.

— А якщо йому потрібна допомога? Все-таки вода.

— Навіщо ти це говориш? — ельфійка схрестила руки на грудях і, мало не плачучи, продовжила. — Чому вони напали, щойно Його Високість зліг?

Друзі синхронно знизали плечима.

— Ти даремно хвилюєшся. — заспокоював Сарбс. — Дол заслужив звання майора не просто так.

— Але він ніколи не залишався сам на передовій. З ним завжди був Ревільс.

— Він не один, із ним цілий флот.

Наближався вечір і сонце вже заходило, новин ніяких, а гуркіт війни все ближче.

— А може, все-таки... — простягла амфібія, з надією озираючись на упиря.

— Я нікуди вас не пущу.

— А, ну так, наказ. Усіх впускати, нікого не випускати. — сумно зітхнула Мер.

— Забезпечити Тарен безпеку. — Суворо відповів хлопець. — Подумайте що може статися, якщо вас не буде в маєтку? А що коли хтось полізе в запал бійки, як завжди? — він докірливо дивився на Мерелед. — А якщо когось поранять? Ні, ви обидві залишаєтеся тут.

***

Серпень. Жарко так, що хочеться померти. Тільки в дитинстві я пам'ятаю таку спеку. За те море прохолодне і хвилі з оксамитовою піною так ніжно торкаються ніг.

— Ти пам'ятаєш? Ми ж зустрілися у серпні?

— Точно, ти обіцяв мною поснідати.

— Згадуватимеш вічно? Ходімо купатися, ти ж хотіла.

— Разом? Ти збожеволів?

— Я давно збожеволів.

Яка ж дорога ця моторошна, але щира посмішка. Його торкання. Холодні руки на моїх ключицях. Я червонію.

— Що ти робиш?

— Не бійся мене. — будь-яка фраза, сказана цим голосом, звучатиме моторошно. — Тут лише я. Невже ти соромитимешся чоловіка.

Ослаб корсет і сукня зісковзнула з плечей. Ноги підкосилися. Що ж ти робиш?

— Ти мені не чоловік.

— Ти ж казала, все буде, як ми хочемо. Я думав, ми обидва цього хочемо.

Може він має рацію? Я ж хотіла. Адже я чекала тут саме на нього і він мене знайшов. Хіба може бути інший варіант.

Холодна солона вода. Я ще ніколи не купалася в морі. Як же це чудово. Головне, мені казали, не запливати далеко і не панікувати, якщо не можеш намацати дна. Але він так безсоромно міцно притискає до себе, про яку паніку може йтися. Він стільки разів мене рятував, що й уявити важко, що щось знову може піти не так.

— Зоре моя, чуєш?

— Ні. А що?

— Війна. Стільки часу минуло, а війна не закінчилася і я все ще чую як вибухають снаряди.

— Тобі здається. Просто ти сумуєш за зброєю.

***

Кульгала дальність і вибите віддачею плече не давало прицілитися. З пантелику збивали і зовсім розгублені капітани. Без флагмана як без рук.

— Агов! Високість. — почувся грубий голос Серте. — Або я пристрелю тебе або ти підіймаєшся на борт.

Поруч стояв гном, він розвів руками, в очах читався відчай, але голос він усе-таки подав:

— Я — адмірал! — істерично почав той. — Я віддаю тут накази! І я наказую відпустити Серте у море.

Не сказати, що адмірал переконав Дола, швидше за все його переконав заряджений пістоль, у руках капітана. Зважаючи на те, що пірат точив зуб, він точно вистрілить. А у звіті напишуть «упав від ворожої кулі».