Розділ 24

***

Ось так гуляти в саду та вічно чекати чогось? Кажу собі, що чекаю снігу, а чекаю насправді чергового ведіння. Ще одного страху, який мені організують люблячі друзі по той бік дійсності. Говорила, що вони втягують мене в неприємності, а сама, наче спляча красуня, занурила цілий маєток у зневіру та смуток. Скільки б всього змінилося якби не я. Якби тоді сиділа в лісі і не лізла до солдатів або взагалі не втекла б з Віладзо. Ми б не познайомилися, друзі йшли б далі, пліч-о-пліч. Адже якби я не підійшла до Сарбса, Ревільс і не помітив би його агонії, як не помічав раніше. Нічого б не було, ні його трибуналу, ні розірваного на шматки його серця, ні срібла на його руках. Всі залишилися б на своїх посадах і Сарбс був би живий, можливо, не став би упирем, Мерелед просто зашила б рани і їхнє життя тривало б. Адже всі вони по суті любили війну. Тагідо був би в теплі і при владі, Юна, мати двох дітей, була б жива. Скільки горя я мимоволі принесла їм усім.

— Зоре моя, про що думаєш?

— Так, ніколи справжній Ревільс не спитав би про таке.

— Ну, вибач, я — ілюзія.

Подумати тільки, адже я цього співрозмовника створила собі сама. Хоча дивно, що Тагідо тут більше немає, ніби мої ілюзії ворогують одна з одною, як і їхні живі копії.

Холодно. Чиясь крижана рука обвила талію, інша торкнулася шиї міцно притискаючи до своїх грудей. Я знаю це відчуття, страх що пробирає до мурашок.

— Ревільсе.

— Ти мені чи цій дешевій підробці?

Підробка, до речі, схопилася за меч.

— А це схоже на мене. — цей голос я не сплутаю ні з чим. Навіть в ілюзії неможливо його повторити, азарт та бажання. — Не вірю.

Ілюзія розчинилася. Як же приємно обпиратись на його груди. Слухати удари серця. Не можу й уявити, що він відчуває. Так, браслети. Тут їх немає, я так хочу.

— Я ж зірвусь.

Обережне торкання іклами, серце знову стиснулося і терзаючим болем звело зап'ястя. Як я за цим сумувала.

— Зірвись. Це лише сон, тут все можна.

Він тільки міцніше притискає мене. Але нічого не робить. Заводитися та стримуватися. Як я одразу не здогадалася. Навіть тут.

— Зоре моя, — раптом він заговорив серйозніше, — друзі вирішили, що ти не впораєшся сама, і я прийшов.

***

Світало. Вечеря плавно перетекла в сніданок.

— Тобто її правила? — сміялася Тамрі. — Тоді я точно можу сказати, що вони вже знайшли один одного.

— Ти про що?

— Не жартуй, Ревільсу тільки в очі не глянь, коли стіл накриваєш, він піднімає бучу, в темний замок з візитами страшно їздити, бо вся прислуга поводиться так, наче винуватих вони не б'ють, а їдять заживо. А коли хтось з правління Мели збирається до світлого замку, Дол не дасть збрехати, прислугу і придворних три дні муштрують, щоб, не приведи бог, хтось не сказав їм зайвого. А тут, дивіться, медсестра називає твариною, я його відключила, і оком не повів. Такі поневіряння. Тут до ворожки не ходи, він її любить.

— А вона?

— А вона терпить. Хіба можна любити такого пихатого хама з комплексом бога. — продовжувала дівчина.

Вона вже остаточно втягнулася у тутешні «правила» і зрозуміла, що ніколи раніше, не відчувала себе більш вільною. Так, дивно, але неймовірно весело.

— Дол, а що ти плануєш тепер на морі без батька робити? — питав Сарбс, підливаючи вина.

— Поки не знаю, але за тиждень жодного прецеденту, тож, сподіваюся, не сунуться. — ельф підтяг до себе салат. — До речі, Тамрі, поки не прийде наказ або хоча б Ревільс не оклемається, я не можу покинути ці землі, тож тобі доведеться залишитися в маєтку.

— Я тільки рада, закоханим потрібен нагляд. — продовжувала дівчина. — Тим паче, тут мене не видадуть навіть королю.

— За правила! — підняла келих Мер.

Сьогодні Дол сам їхав до моря і вигадував чим таким міг захворіти Ревільс, що кілька днів його точно не буде. Тішило тільки одне: сьогодні він повернеться додому у сухому одязі.

Вже біля причалу він вдихнув морське повітря на повні груди і натхненно окинув поглядом кораблі союзників. Пізніше отримав звіт про те, що вночі зловили шпигуна. За звітом — звичайна людина, а отже, донести інформацію не встиг.

— Ех, шкода Клик не бачить чим я зараз займаюся. — зітхав майор, займаючи своє місце навпроти шпигуна. — Знав би, що я не балду ганяю на суші.

Він спокійно виписував зовнішність "гостя" у звіт, зрідка підводячи очі на співрозмовника.

— Значить, ім'я не назвеш?

Невисокий чоловік, тридцяти з лишком років замотав головою.

— Ну і як накажеш до тебе звертатися?

— Не треба звертатися до мене. — тихо й невпевнено казав той.

Залишалося тільки гадати, професіонал або просто наляканий, треба промацати ґрунт:

— Я ж по-людськи намагаюся поговорити. — Дол відсунув документи. — А ти навіть не хочеш представитися.

— По-людськи? Ти ельф.

— Так, більше того, я офіцер і принц. — продовжував той. — Це ж не означає, що я не маю серця.

— У нас теж є такий принц. Ми називаємо його лицарем.

— Наші країни схожі, не знаходиш?

— Давай не називатимемо цей дивний союз країною. Ви лише два насильно склеєні шматки. Темрява і світло ніколи не уживуться.

— Помиляєшся. З моменту об'єднання у мене з'явився сильний напарник із темного боку. Ні з ким я ще не ладив краще, ніж із ним.

— Тут ти помиляєшся. Він уб'є тебе і виріже всю сім'ю, якщо ти, звичайно, не заметушишся раніше. Не сьогодні і не через рік, але влада у них у крові і нічого, з цим, не вдієш.

— Не намагайся тиснути, я чудово знаю…

— Я теж знаю. — перебив його полонений. — Знаю про його подвиги, знаю і про твої. Знаю, що сьогодні його тут немає. Знаю чому і знаю це не лише я.

Дол схопився на ноги:

— Як ти передав інформацію?

— Цю інформацію я знав ще вночі. Всі знали. Він сам розповів.

— Брешеш.

— Ти знаєш, що я говорю правду. Імпонег володіє інформацією і про Джи. Тарен, і про таку собі Мерелед без роду та племені! Знає все!