Розділ 17

***

Так, від ілюзорного Ревільса толку мало. Як і від справжнього… Мерелед? Сарбс? Як я рада, що ви займаєтеся справами маєтку. Його не можна кидати так просто. Порада? Мені є чого розповісти, але що зробити, щоб ви мене почули?

Гаразд, задача зрозуміла, мені потрібно шукати світло, а все довкола — щось подібне до сну. Але я обійшла весь маєток, тут нічого.

Стоп. Якщо це сон. Занадто просто, щоб бути правдою.

Ха, варто було тільки відчинити найближчі двері і я... я в таверні. Точно. Але тут також нікого. Вино? Чом б й ні.

Ще двері. Дім. Рідний дім. Все як раніше. Білені стіни, солом'яний дах та моя кімнатка на другому поверсі. Голос?

— Мама.

Вона знову гине, а я нічого не можу вдіяти. Вона не мучилася у момент смерті. Вона мучилася півроку раніше.

— Як ти постаріла. Була яскравою красунею тридцяти з лишком років, а зараз... Стара-стара. Я не змогла тобі допомогти.

Як би я хотіла тут лишитися. Але ні мами, ні тата. Як рік тому. Порожньо та холодно. Що? Вогонь? Невже це той день?

Солдати у сірій формі. Вони на вулиці, я їх бачу. Мої друзі мають бути зараз на полі, треба попередити.

Не встигла. Поле у вогні та шість трупів. Вони ж діти, як так?

— Вбивці!

Боги, це ж ціла армія. Як же Ревільс тоді їх вирізав? Так, батько завжди казав, що героїзм межує з дурістю.

Батько.

…

***

Амфібія сиділа в залі, за накритим, до вечері, столом. Поруч жінка в роках, дружина якогось графа. Вона слізно просила дати грошей у борг, мовляв чоловік захворів, а він був близький із Тарен і просити допомоги більше нема в кого. Тільки золоті сережки на вухах, прикрашені сапфірами, важили грам по десять кожна і викликали недовіру. Хіба любляча дружина не продала б усе золото, щоб врятувати чоловіка.

Сходами швидким кроком, мало не падаючи, біг Сарбс:

— Мер, терміново, нагору! — вигукнув той, тільки-но добігши до дверей зали.

— Агонія?

— Так.

Дівчина вилаялася, не соромлячись слів, забувши, на мить, про всі манери.

— Ти зв'язався з...

— Так. — перебив її хлопець.

З Долом він зв'язався насамперед. Хоча магія упирю і не давалася, в момент шоку можливо все.

Друзі поспішили нагору, покинувши гостю. Тільки на сходах Мер озирнулась:

— Ви б хоч золото зняли, перш ніж жебракувати.

Неймовірне нахабство, але чемно проводжати часу не було.

***

Що це за місце? Холодно. Якісь люди. Батько. Чому я не можу підійти? Бар'єр?

— Батьку!

Марно. Він не чує. Він у свідомості взагалі? Що за люди? Вони його вб'ють. Це те, що я читала у звітах. Його розсекретили і полонили. Солдати прив'язують його зовсім побитого до стільця. Вимагають якісь документи. Перстень. Він світиться. Що за дурня? Може це сигнал лиха, про який йшлося в документах.

Що вони говорять? Кільце підкоряється власникові? Точно, як я сама не здогадалася. Не малюнок створений за допомогою магії, воно заряджене.

— Ні.

Його не врятують, бо не отримають координати. Імпонегійці не змогли зняти перстень і вирішили не шкодувати нещасного, перш відрізали палець, а далі... 

— Чому я бачу смерті своїх близьких? Якщо це мій сон, то чому я не можу це зупинити!?

Ні. Де ж я знову?

— Ревільс!

Так, напевно, він не чує. У генеральських погонах. Точна копія батька. Ти досяг. Ти король? Я сподіваюся, ти став королем. Хоча хіба королі напиваються у барі? Справді, це знову наш трактир. І Горг за стійкою, зовсім не постарів. Як добре. Карта на стіні. Скільки земель ти об'єднав? Це схоже на карту столітньої давності. Ті ж землі, що підпорядковувалися гросмейстеру.

Але що я тут роблю? Хіба це не означає, що...

— Ні! Ревільс!

Невже? Бійка в таверні? Та ти жартуєш, тебе не можуть убити у звичайній бійці. Він каже, що нічого втрачати. Він усе втратив двадцять років тому, не одружився і не отримав корони. Браслети. Вони все ще на руках. Невже це майбутнє?

***

— Дол, не жартуй зі мною. — вампір вихопив меч, не замислюючись, приставив до горла друга. — Припини.

— Чортів уже ловиш ? — той оголив зброю у відповідь. — Нам треба їхати в маєток. У Тарен агонія.

— Вона ж людина. Звичайна людина, так? Ти розповів їй як працює перстень?

— І в думках не було!

Руки тремтіли, а в очах грала така незвична паніка. Наче сталь в тих очах миттю зникла. Він упустив меч, намагаючись впоратися з задишкою. Відчуття ніби серце стиснули в лещата. Він чітко чув високуватий збентежений голос, за яким встиг скучити за останні дні, та не міг зрозуміти чому. Наче збожеволів, чи хильнув зайвого, проте принц був впевнений, що це не марення, відчуття, наче вона стояла поряд.

— Та що з тобою?

— Коня, повертаємось.

[— Ревільсе!

— Що відбувається? Як ти…

— Ти мені потрібний. Не смій вмирати, чуєш?

— Що ти верзеш? Скажи, що мені робити.

— Живи.

…]

Мерелед тремтячими руками міняла крапельницю і називала дивні медикаменти. Сарбс, щосили намагався допомогти, але охоплений такою ж панікою, не міг розгледіти баночки. Вона згадувала моменти на полі бою і як Тарен вмить розуміла про що просить її подруга і ні секунди не втрачала, допомагаючи реанімувати поранених.

Залишалося тільки проклинати нерішучого вампіра, який ще й не може впоратися зі своєю зброєю. Амфібія сама кинулася до аптечки, вколюючи ампулу за ампулою у вену. Вона кинула упирю два наповнені шприци:

— Це в м'яз. Дуже швидко.

— В який?

— Та в будь-який! — крикнула та. — Складно працювати з ідіотом.

— Пробач, ніколи не реанімував людей. — виправдався той.

— Менше тексту! Хоч би, до приходу Дола, ми не повинні дати їй померти.

Друзі боролися за життя биту годину, а час тягнувся все повільніше. Нещасну кидало то в жар, то в холод. Пульс то зашкалював, то зовсім пропадав.