Розділ 16

***

Дощ. Крапля за краплею, крапля за краплею. Тарабанить об стріху. А спати не хочеться. Нічого не хочеться. Хочеться сидіти біля ліжка, наче нема вже куди поспішати. А мені тепер і нема куди. Ревільс пішов, і його голосу я більше не чую. Якщо я збожеволіла, то друзі придумають як мене вилікувати, залишається тільки чекати. А якщо не придумають… то, взагалі, поспішати нікуди. Ото дивина, завжди бігла, то від когось, то за чимось, жалілася на долю, а тепер бігти нікуди, здавалося, радій, а я і тут не щаслива...

Треба щось робити, щоб від нудьги не померти. Цікаво, чи спрацює. Дзвін кілець. Так працює. Нехай ти лише ілюзія, але я зможу хоча б поговорити.

— Чому, навіть коли я тебе створюю, ти у формі?

— Сонце, ти просто не бачила мене без погонів.

— Так, ти маєш рацію. А чому я хотіла побачити саме тебе, а не Дола, Мерелед чи Сарбса? Вони ж переживають не менше твого… напевно.

— Може я важливіший. — важке зітхання. — А може, ти просто чула мій голос останнім.

— Нічого нового. Ти відповідаєш так, як я думаю. Що ж, прогуляємось?

— Так. Все, чого забажаєш.

Вниз сходами. Як дратує цей сірий ферзь.

— Коли я вигадала всю цю нісенітницю з шахівницею в холі, я вважала, що це дуже важливо. Думала звільнюся від думок про тебе, якщо кожен день нагадуватиму собі про те, що я не твоя фігура і сама керую своїм життям.

Знову дзвін кілець і сірий ферзь повинен зникнути. Напевно, краще було б зовсім без ферзя, ніж нагадувати собі про ті дні. Тому і шрами я відмовилася заліковувати. Хотілося, мабуть, пам'ятати.

Поросят також немає. Час звикнути. Там де я, нікого немає.

— Накинь мій плащ. Промокнеш.

О ні, Тар, не плач. Ти ж не хочеш зробити йому боляче. Але його плащ зігріває, зігріває краще за шинель.

— Скільки разів ти мені віддавав його?

Які ж тяжкі спогади. І про першу зустріч з гросмейстером, і про те, як куталася в нього і бинтувала Ревільсу руки, а ще під час облоги.

— Не багато. Шкода тільки він не захищає від пітьми.

Справді шкода.

— А поїдемо на море?

— Ні. Сьогодні дощ та вітряно. Ти застудишся.

Тільки подумати, моя ж ілюзія мені відмовляє.

— А я хочу. Хочу знати, що там відбувається!

— Ти не перетнеш межі маєтку!

Суворий та впевнений, як і раніше. Зовсім не той розбитий і п'яний хлопчина, що виливав мені душу.

— А що ти зробиш?

— Тарен, не грайся зі мною.

Тарен? Так, адже він називає мене на ім'я тільки коли віддає накази. Смішна звичка.

***

Сарбс і Мерелед поспіхом увійшли до холу.

— Стій, щось не так. — смикнула дівчина.

— Що?

— Не знаю, але щось змінилося. — вона струснула головою, — Ферзь. Його нема.

Друзі розгубилися.

— Думаєш це Ревільс?

— Мабуть. Дивно, що він учора не розніс тут все. — зітхнула амфібія. — Гаразд, думаю зараз не до ремонту.

Друзі поспішили нагору. У кабінет пробрався морозний вітер, щойно відчинилися двері. Сарбс закрив вікно, а Мерелед почала міняти крапельницю, перевіривши, перш, чи немає укусів на шиї подруги. Все чисто. Навіть напідпитку, він не наважився.

— Тарен, знала б ти, як ти нам потрібна. — зітхнула та. — Ми підписали сьогодні перші у своєму житті договори. Дивне відчуття. Другий день без тебе — каторга. А сьогодні ще хтось із лордів приїде. Мені б не завадила порада.

— Вона б порадила слухатися Фіско. — кивнув Сарбс.

В медичних підручниках були незначні записи про тих, хто вижив після таких поранень. Там говорилося, що з людиною треба говорити, а зцілені розповідали, що все закінчилося, щойно вони знайшли світло. Тільки хтось казав, що це «світло» було за дверима, хтось молився і «світло» зійшло, а хтось знайшов його в коханій людині, яку побачив. Однак Тар не буде молитися, вона вважає, що це не працює, і двері вона ще не знайшла, отже, вона має зустріти там важливу людину. Ревільс навряд чи тягне на джерело світла. Може ним би став Тагідо...

— Перепрошую. — в кімнату зазирнув Фіско. — Там графиня внизу…

— Сарбсе, — кивнула Мер, вдивляючись у крапельницю. — поговориш?

— Так, йдіть.

Двері зачинилися. А хлопчина опустився у крісло. На підвіконні залишився сталевий портсигар батька. Він дістав цигарку і кинув у попільничку, коли вона спалахнула. Сам він не курив, але розумів, що цей запах нагадає про Ревільса.

— Ми впораємося, правда, і хоча Мер іноді зривається на лордів, це просто від незвички, сподіваюся, ми не наживемо ворогів. — почав довгу розмову хлопчина.

Кожне слово давалося важко, не знаєш що й казати. Може краще було б сказати, що без неї тут як без рук і з'явитися бажання знайти вихід, а може треба заспокоїти, мовляв: все добре, щоб вона не злилася і не нервувала. Та й позбавитися відчуття, що говориш сам із собою складно. "Співрозмовник" явно не захоплений діалогом .

— Тар, без тебе тут, як без рук. Ти навчила слуг підкорятися тобі і чути тільки твої накази, та не наші з Мерелед. Батько, навіть незважаючи на те, що ти дала згоду на весілля, відмовився допомогти. Тож тобі доведеться шукати світло самій. Мерелед не встигає займатися літературою, Дол на фронті, і Ревільс заборонив виносити цю новину за межі маєтку. Тож не знаю, чи знайдемо ми ліки. Але ми шукаємо, правда. Я погано розуміюся на медицині, але гортаю ночами книги, поки нічого. А Дол каже, що головне, щоб ти прагнула, щоб ти хотіла вижити. Тобі головне знайти світло, воно може бути будь-де. Може в якомусь важливому тобі місці. Подумай.

Хлопець узяв її за зап'ястя, намагаючись намацати пульс. Стабільно слабкий. Як і раніше.

Тим часом Дол пив каву і вів абстрактні бесіди з начальником верфі. Він зрідка підводив очі до вікна, заворожено спостерігаючи за дощем, наче чекаючи, що ось-ось на горизонті з'являться кораблі Імпонега. Проте помітив він зовсім не їх.