Розділ 15

Над морем збиралися хмари. Холодний вітер здіймав невеликі хвилі, а на горизонті маячили кораблі союзників. Вранці до них приєдналася і «Белеко», хоча нападу не чекали залишатися в порту Серте відмовився. Найближчі три дні оракули обіцяли неймовірних масштабів штормів, а потім випаде перший сніг і природа засне. Аж занадто вдалий буде час для нападу.

Дол сидів на верфі, в кабінеті місцевого начальника і пив гарячу каву. Не дивлячись на щільно зачинені вікна, в приміщенні було досить холодно і доводилося кутатися в шинель.

Стук у двері висмикнув ельфа із власних роздумів:

— Увійдіть.

То був Марісто, керівник верфі.

Принц посміхнувся:

— Що ж ви стукаєте у власний кабінет?

Чоловік у синьому піджаку лише відмахнувся. Навіть у власну спальню стукатимеш, якщо знаєш, що там чекає новоспечений спадкоємець престолу.

Марісто йшов уже шостий десяток, сива, акуратно підстрижена борода і товсті окуляри демонстрували поважний вік. Статний чоловік втратив спокій останній тиждень, раніше все було тихо, мирно і звіти йому носили тільки про кількість виловленої риби і, зрідка, про поломки, а тут на голову впали генерали, принци та три десятки солдатів.

— Звіти про загиблих. Не знав до кого йти, а сам я не можу підписувати… «похоронки». — сумно заговорив той, віддаючи важку папку принцові. — Ваша Високосте, розумію, що питати з Вас нічого, але як наші високоповажні правителі допустили до служби хлопчаків?

Про це й у Дола боліло серце. Так уже сталося, що, на заклик, треба було зібрати з цих земель, як водиться, по одному чоловікові від сім'ї. Хлопчик п'ятнадцяти років вже вважається чоловіком, а те з яким захопленням вони вискакували з натовпу і падали перед Ревільсом на одне коліно, приймаючи честь служити "батьківщині", тобто темній її стороні, все не йшло з голови.

— Мабуть, захищати Екліпсо більше нікому. — зітхнув той, забираючи документи.

Якби тоді Тарен отримала, адресованого їй, листа, вона б, за такі накази, звела б зі світу і короля, і його недолугого сина, аби не вести дітей на війну. Але Ревільс зробив усе, щоб вона не дізналася. І хоча вампірові було не менш боляче видавати їм документи, він не суперечив батькові.

— Я чув про війська, що захищали світлий замок. — почав Марісто. — Але я розумію. Куди нам простим смертним до королівської родини.

— Ви не заговорюйтесь. — перебив його ельф.

Звичайно, мало хто знав, що більше половини цього «війська» була ілюзія, яка все одно не спрацює в умовах підвищеної вологості.

— Прошу вибачення. — кивнув начальник. — Хлоп'ят шкода.

— А уявіть, як відправляти їх на вірну смерть? Як генералам, мені і… і Ревільсу… — останнє він сказав тихіше.

Хто знає, що відчуває зараз товариш. Кілька днів тому його це турбувало, а зараз його турбує тільки чи наллють йому в найближчій корчмі.

А той самий товариш, уже допив першу пляшку і, як бувалий п'яниця, нишпорив по шухлядах у пошуках другої. Знайшов. Кімнату вже повністю огорнув солодкий дим. Очі заплющувалися і проступала посмішка. Трохи зловісна, їдка посмішка.

— Знаєш, всі довкола люблять, тільки історії у всіх трагічні.

Він сидів на підлозі біля її ліжка, закинувши голову, торкаючись неголеною щокою ніжної руки.

— Батько втратив матір, потім ця історія з Юною. Риму наречений покинув заради кар'єри. Сарбс і Мерелед тільки лаються. Долу та Тамріел за статусом не належить. А ще... один гордий моряк розповів, як війна забрала життя його коханої і оклигати він вже не зміг… — Ревільс заплющив очі і обережно поцілував її руку. — Може, й нам не судилося. Якщо ти зараз помреш, я піду на війну і там загину, якщо, без твоєї згоди, перетворю на вампіра ти проживеш все життя не кохаючи мене, а якщо побореш темряву і сама прокинешся, точно не даси мені своєї згоди вдруге. — він болісно посміхався і продовжував пити.

Алкоголь підштовхував до філософських роздумів і хотілося відкритися, поскаржитися нехай ніхто і не почує, може, навіть поплакати. Проте плакати не виходило.

— А я без тебе жити не хочу. Від цього й п'ю, від цього й бідую... Я знову погрожував Римі, тепер не словесно, я її мало не вбив, дурненька, уяви собі, вигадала, що стане вампіром. — засміявся той, але різко заспокоївся. — Так, тобі, напевно, не смішно. Вибач. Мені просто дуже важко. Мені буде легше, якщо ти впораєшся сама, навіть якщо відмовиш знову. Я хочу, щоб ти була щаслива, хай і не зі мною.

Він брехав. Вампір ніколи не віддав би кохану іншому. Тихо і непомітно залякував би кожного залицяльника, змушуючи тікати. Але і знов порушити клятви, цього разу свідомо, офіцер не міг. Та й викликати у ній почуття обов'язку не хотів. Врятувати її — змусити вічно віддавати борги за власне життя. Але бути вампіром — тягар. Який Тарен точно не захоче передавати ще комусь. А що світить вампіру, тільки шлюб із таким же вампіром. З таким же як Ревільс, кровожерливим монстром.

Він ледве підвівся на ноги і відчинив вітражне вікно. Протяг почав витягувати помалу тютюновий дим, а в кімнату зайшла прохолода з північним вітром, що пробирав до кісточок. З вікна проглядався сад, оранжерея та стайня. Вампір знову посміхнувся.

— Вибач, Сонце. Я прийду ввечері. Ти маєш час оклигати, зустріти мене і прирізати. Мізерикорд у тумбочці, не забудь про нього. Я буду радий померти від твоєї руки.

Мерелед проводила гостя і тяжко опустилася на лаву біля входу. Хто б міг подумати, що любитель поговорити одного разу підпише стільки контрактів. Не дарма, виходить, залицялася до нього два місяці. Вона озирнулася, на підвіконні, на боку, лежав пісочний годинник.

— Подумати тільки. — зітхнула дівчина. — Яка метафора.

— Час? — перепитав Сарбс.

— Так, її час. Коли Ревільс зупинив його, він всадив ніж собі в груди.

У відповідь упир лише важко зітхнув.

А зі стайні почулося іржання. Друзі переглянулись і не сказавши жодного слова поспішили туди. Зовсім розгублений конюх тримав у руках ключ від поміщицької спальні.