Розділ 13

***

— Римо, що за шум у холі?

Як важко піднятися з ліжка. Стоп. Я в ліжку. Я прийшла до тями. Терміново до дзеркала. Жодних слідів. Значить Ревільс все-таки... Мені терміново треба до нього.

— Римо, чорт би тебе забрав, де тебе носить?

Невже я тихо говорю? А, точно, вона ж поїхала, напевно, прислугу розпустили.

Дякую, що хоч двері на замкнули. Що за шум унизу? Ні, вони, мабуть, через мене сваряться. Треба терміново сказати, що все гаразд.

Що? Нікого? Боюся об заклад, я чула голос Ревільса. Тримаю парі, він п'яний, де можна було взяти стільки санги? Браслети. Який ти дурень.

Дивно, ні в холі, ні в залі нікого. Але я чую їх. Так далеко. Рима? Страшно уявити, що п'яний вампір може зробити із беззахисною дівчинкою.

Та де всі? Я ж не збожеволіла. Я чую голоси. Боги, Ревільсе, кому ти знову погрожуєш. І кинджала при мені немає. Все як завжди. Гаразд, мені він не нашкодить.

— Ревільсе, де ж ти?

Мер та Сарбс не могли поїхати. Але всі кімнати порожні, а голоси не пропадають. Вони все ще лаються.

«Пустіть мене до неї»? Можу заприсягтися це він. Але де ж він? Дурня якась. Нікого немає. Схоже, я все-таки з'їхала з глузду. Це смішно. Ні, це справді смішно.

Напевно, залишуся тут, на сходах, якщо хтось прийде, мене точно помітять. Мій сірий ферзь. І чорт мене смикнув затіяти ремонт у холі. Мабуть, настільки я була зла на принца, що намагалася зачепити такою дурницею. І, мабуть, вдало.

— Друзі!

Кричи не кричи, тут нікого нема. О, здається, й голоси затихли. Якось різко. Що мені з цим робити? Нісенітниця якась…

***

«Як же тріщить голова».

Ревільс насилу продряпав очі. Маєток. Його кімната. Не хотілося навіть дихати.

— Доброго ранку! — пролунав дзвінкий і такий неприємний голос Мерелед.

Вампір болісно глянув на неї і приставив вказівний палець до губ:

— Тссс... Пливи звідсіль.

Очі амфібії налилися кров'ю, вона гримнула на стіл залізний піднос із медикаментами, створюючи ще більше галасу. Чого вона не любила, то це хамства, з присмаком расизму. А Ревільс потягнувся рукою до землі, намагаючись намацати пляшку.

— Похмелитися захотілося? — продовжувала дівчина.

— Благаю тебе, трохи тихіше.

— Тебе теж учора благали, та ти нікого не слухав!

— Ох, — видавив з себе принц, згадуючи вчорашнє, — я повинен вибачитися.

— Вибачайся.

— Ти тут до чого? Я знову погрожував Римі.

— Ти вчора тут таке ніс. — заголосила Мер. — Усім розповів про кого що думаєш.

— Мене Дол зупинив?

— Тебе зупинило вино. Впав посеред холу, я сподівалася, що помер, а потім дивлюся — дихаєш!

— Ну, не кричи ж ти.

— Тебе теж учора просили не кричати!

— Що з Тарен?

— А ти думаєш від твоїх п'яних витівок їй має стати краще?

— Я вчора бачив її на сходах.

— Ти вчора тільки чортів маєтком не ловив!

— Примарилося?

Він, нарешті, намацав пляшку і не встаючи з ліжка перехилив, зробивши чотири великі ковтки. "Це не вино" — констатував, про себе, вампір.

Мерелед, щойно поклала принца в ліжко, прибрала весь алкоголь до чортової матері та поставила пару пляшок із водою. Як би сильно вчора не хотілося всадити йому кулю в чоло, все-таки доводилося дбати.

— Є щось від голови?

— Сокира! — гаркнула та.

Але пігулки, таки, принесла. Ревільс, з горем навпіл, піднявся з ліжка і почав ліниво стягувати з себе піджак. Випив разом штук п'ять пігулок. Від головного болю, від похмілля, для шлунка та ще щось. Хоча він періодично знущався з Мерелед, нічого з її рук приймати не боявся. Все-таки вона медик і навмисне шкодити нікому не стане.

— Як би мені хотілося, щоб Тарен про це не дізналася. — прохрипів той, намагаючись упоратися з дрібними ґудзиками на сорочці.

— А мені хотілося б. — вела далі Мер. — Краще скажи, з ким ти вчора побився? Дол сказав, що з моря ти повернувся без єдиної подряпини, а в маєток з'явився як після гарного прочухана.

— Це я пам'ятаю. — засміявся вампір. — Це один гордий моряк вимістив злість.

Ревільс стояв учора, як груша для биття, не намагаючись навіть закривати обличчя. Тільки прибирав забинтовані руки за спину. Намагаючись полегшити хоч чиюсь ношу, дозволити помститися, хоч і в такий дурний спосіб.

— Принеси мені сорочку, мені треба їхати.

— Ні. — відрізала дівчина. — Зараз ти приймеш ванну, поїси, вибачишся перед нами та слугами, а тільки потім я вирішу чи вийдеш ти з цього будинку.

Вона гордо підняла підборіддя і покинула кімнату. На фронті простіше, була субординація та устав. І навіть Мерелед, якій дозволялося багато, не могла йти проти його слова. А зараз будь-яке дівчисько невизначеної раси може командувати. Залишатися в маєтку не було жодного бажання. Кожен квадратний метр нагадував про Тарен, штовхав у спогади і змушував страждати.

Далі, все-таки, слідувала ванна та сніданок, точніше обід. Його принесли до кімнати. Залишилося тільки сформулювати вибачення, проте що казати, за що вибачатися? Якби він пам'ятав, що вчора творив. Після тієї бійки. У голові миготіли картинки. Як повертався до маєтку, як стояв у холі і ніхто, на диво, не вітав його поклонами, тоді він і бачив Тарен, на сходах, поруч із сірим ферзем. Здається, він хотів щось сказати, але її принизливий погляд збивав з пантелику. Це й розлютило. Це вивело з себе. Адже його повинні були сповістити, коли вона прийде до тями. Далі все, як у маренні.

Здається, він ломився в поміщицьку спальню. Однак у Сарбса завдання забезпечити безпеку Тар будь-що і він точно дав би відсіч. А Дол начебто виїхав з порту ще ввечері. Висловив пару лагідних і залишив його напиватися. З одного боку безпристрасний ельф ніколи не ліз у чуже життя, з іншого Ревільсу дуже хотілося б, щоб учора хтось забрав пляшку і сказав, що вже досить. Проте сьогодні він також нап'ється. Залишилося тільки дізнатися, куди Мер сховала вино.