Розділ 3

Після сніданку, друзі вирушили переодягатися, а конюху було наказано сідлати п'ятьох найкращих скакунів.

Збиралися четверо недовго, чекати довелося лише Тарен. Вона підкликала Лоро, який завжди розумів її мотиви з півслова і попросила вразити найближчих костюмом для полювання.

Графиня спустилася в суворій чорній сукні з розшитим бісером, білим коміром, у шкіряних рукавичках і чоботях, до самого коліна, на плечі, ледь накинута сіра шинель.

У Ревільса перехопило подих. Лоро, що спостерігав через вікно її спальні з самовпевненою посмішкою, взявся малювати ескіз вінчальної сукні.

— Я думаю, варто замінити сідло. — їдко усміхаючись реакції Ревільса, говорила дівчина.

Це полювання стане випробуванням. Вона ніколи раніше не їздила в дамському сідлі, хоча в рідних краях пересуватися на коні — звичайна справа.

— Єгеря ще не вистежили кабана, тож бажаю успіхів. — спокійно проговорив конюх.

Сарбс подав Тар руку, допомагаючи піднятися. У цей момент дівчина і зрозуміла, що не зручніше за це сідло тільки дерев'яна табуретка, без ніжки. І, що найстрашніше, вона не могла відійти від решти бодай на двадцять метрів, бо вибратися з цього сідла, так само як і забратися, самостійно, не вийде. Після упир подав руку і Мерелед, але та тільки відмахнулася:

— Хоч би сам не брав участь у їхніх іграх.

— Я не можу. — сумно відповів хлопець.

Четверо рвонули вперед, а ось Тарен йшла повіддаль. Нестись галопом було, як мінімум, страшно, а як максимум небезпечно. Якщо кінь злякається і встане дибки, вершниця точно не втримається, а стремена на один бік забезпечили б, перелом ноги, якщо, звичайно, кінь не понесеться вперед і не потягне за собою.

Незабаром від команди відстав і Ревільс.

— Ви задоволені? — спитала дівчина, трохи кланяючись, коли вони зрівнялися.

Він, все ще, не міг прийти до тями і дівчина помітила, як умілий вершник, незвично міцно стискає узду і поводдя мимовіль тремтять.

— Зоре моя, не думав, що доведеться пояснювати, але я пожартував, коли підіграв твоїм реверансам.

— Ваша Високосте, я, лише поводжуся так, як належить вести себе графині з принцом.

— Ти притягла мене до цього села, щоб пожити за твоїми правилами, я правий? То чому ж ми продовжуємо жити за моїми?

Тарен ударила коня батогом і пішла вперед. Вона сама не знала, чому продовжує тиснути на нього, але хотілося поводитися саме так, показати, що вона може і за його правилами, але жити так довго не вийде. Попозувати кілька днів, проводити принців, а потім знову пити ель і класти ноги на стіл. Цікава розвага.

Невдовзі вони підійшли до лісу. Там їх уже чекали дюжина мужиків на конях, з гончими псами та рушницями.

— Мені сказали, що брали участь у полюванні лише принци. Тож раджу решті, особливо дамам, просто супроводжувати чоловіків. — впевнено говорив конюх, подаючи карту.

Чоловіки почали обговорювати тактику. Щойно вони увійдуть до лісу, командуватиме Дол, Ревільс спокійно віддав цю честь, щоб завжди мати можливість відлучитися.

А за півгодини п'ятеро друзів, між якими явно зростала напруга, проходили лісовими стежками. Ніхто не намагався розпочати розмову. Крок коня та рідкісне іржання, не злякали б кабана, а от людська мова — цілком.

Цю тишу перервав постріл. А потім вилаявся Ревільс.

— Втекла.

— Лисиця? — перепитав ельф.

— Лисиця. — тихо сказав вампір, заряджаючи рушницю. — А який би вийшов комір.

— Чоловіки, ми не за коміром сюди прийшли. — перебила їх Тарен.

Ті винувато кивнули і лишили дівчину позаду. Згідно плану вперед іти ще довго, але щось збентежило поміщицю в заростях неподалік і, дозволивши всьому полюванню обігнати себе, Тарен повернула в інший бік.

Лісова хаща заманювала вглиб, Тар впевнено йшла, здавалося, тільки їй видимим слідом. Птахи співали як завжди, але ліс ставав рідшим і спокійнішим. Вона помітила кабана біля стовбура старого дерева і тихо дістала рушницю. Тарен прицілилася ні на мить не замислюючись про те, що навпроти жива істота. Пройде багато часу, перш ніж вона згадає цей момент і злякається себе. Але серце билося спокійно, не тремтіли руки і не збивався подих. Спускаючи курок, у голові звучало лише одне питання: чому пси не вели сюди?

Постріл. Відлуння розлилося всім лісом. З гілок зірвалися птахи. Серед них промайнула тінь значно більше за інших, а кабан, якого вона помітила, ніби розчинився в повітрі. Тарен витягла ноги зі стремен і зістрибнула з коня, незважаючи на те, що забратися назад уже не зможе. У стовбурі сухого дерева щось рухалося. Підійшовши ближче, стало ясно, це маленькі кабанчики.

— Втік? — ствердно спитав вампір.

— Так, і це на краще. — усміхалася дівчина. — То була свинка з поросятами.

Цього сезону їм було б вже місяців шість, проте ці малюки не тягли і на місячних. Тарен нахилилася над тріщиною в старому дереві і підняла одного з поросят на руки. На його спині були маленькі, пухнасті крила, наче в курчати.

— Свині, що літають. — засміялася та й, здається, відчула, як розтало її серце.

Розтало серце і в Ревільса. Він дивився на наречену з тим трепетом, з яким дивляться на дітей, що радіють новій іграшці. Її усмішка, у світлі останніх подій, здалася дивом, побачити яке судилося не кожному.

— Невже це так смішно?

— Ні просто... — вона підвела очі на співрозмовника, з тим самим теплом, і продовжила, до останнього сумніваючись, чи варто розповідати, — колись за мною бігав син поміщика і батько, намагаючись заборонити нам зустрічатися, сказав, що я піду під вінець з кимось вище за мене статусом, коли свині навчаться літати.

У цю секунду Ревільс помітив, що у його нареченої крім дару осяювати своєю усмішкою навіть найпохмуріше місце, є і ще дивовижна здатність зупиняти його серце. Примушувати здригатися, як підлітка, від кожного слова. І ця її сила здалася йому страшнішою за срібло.

— І як ви з'явилися такі? — питала вона у порося, забуваючи, що поряд співрозмовник.

У минулі часи це розлютило б принца, але він стояв, ледве стримуючи посмішку і просто мовчав, сподіваючись, що ніхто її зараз не потурбує.