Таких розкішних бенкетів королівство не бачило вже давно. Давно не бачило й такого дивного суду.
Панове мчали в маєток, коли останні промені сонця торкалися свіжоскошеної пшениці і майже голих садів. Така картина наганяла незвичну осінню журбу. Тарен сильніше куталася в сіру шинель, яку видали відразу після виправдувальної промови судді, і вдивлялася в далечінь. Здавалося, що ось-ось їх застане злива або навіть перший сніг. І зведе цю емоцію в абсолют.
Хоча об'єктивних причин сумувати не було. Незважаючи на, буквально, зраду батьківщині, старший сержант отримала лише слова співчуття через те, що була втягнута в інтригу королеви та слова подяки за стійкість та вірність короні. Тагідо живий і, якщо він буде розсудливим, лише на десять років замкнений у в'язниці. Винувате в печалі поміщицьке життя. Заробляючи на хліб простою і чесною працею, особливо восени, немає часу зітхати, дивлячись на захід сонця, а от перекладаючи документи, танцюючи на прийомах і беручи участь у палацових інтригах, завжди знайдеться хвилина на тугу. До того ж, попрощатися з єдиним соратником вона не встигла. Суд, посилаючись на високий чин зрадника, запропонував два запобіжні заходи: в'язниця чи передова. Що вибрав принц Тарен не дізнається, вона отримала заборону на листування та попрощалася лише усмішкою, що осяяла зал судових засідань.
Ревільс змусив наздоганяти себе і не дав жодної хвилини на спробу дізнатися, чим усе закінчиться. Принца мучили думки про те, що його наречена знову писатиме в столицю, щоб впоратися про становище Тагідо і його нові поплічники знову заплутають її як світляка в павутинні.
Вона озиралася то на мирно сплячих Сарбса і Мерелед, то на принців, що супроводжували карету ніби під конвоєм, знову в роздумах про те, що буде далі. Що замислює Ревільс, адже вони могли зіграти весілля ще три дні тому, а він навіть не оголосив про заручини, хоча міг зробити це як у світлому замку, так і на суді в якості аргументу її невинності. І чого, взагалі, рвонув у маєток. Адже, за певних обставин, простіше було забрати її до палацу. А що буде з друзями, коли вони все-таки зіграють весілля? Забирати їх із собою або приставити Мерелед до титулу графині, передати маєток на правах принцеси.
— Що не так цього разу? — подряпала очі амфібія. — Ми їдемо додому, все гаразд.
— Мене нема кому вести під вінець... — спокійно промовила Тар заготовлену фразу.
— Коли це ще буде. — відмахнулася Мер. — Краще подумай, чим займатимемося в маєтку? А то твої розваги з документами, наукою та палацовими інтригами точно не потішать гостей.
— Ти можеш цим зайнятися?
Вона спокійно кивнула. Так відбувалося завжди. Якщо питання гостя не пов'язане з фінансами, його розважає Мер. Тут головне, не забути, що це не прості лорди з подарунками та поклонами, а принци, з абсолютно прозаїчною метою: провести час із друзями.
Тарен же турбувало зовсім не те, що її нема кому вести до вівтаря, а швидше те, що весілля неминуче. Одного разу він, нехай і побічно, але подарував їй сукню і саме в ній вона вразила Ревільса настільки, що той не міг сказати й слова. Ця ж сукня була знаком, що вона прийняла його пропозицію. І зараз вона лежить у багажі і, здається, чекає того моменту, коли Лоро знову прикладе свою руку, щоб перешити його в розкішне вінчальне вбрання. Це змушувало здригатися, але, скріпивши серце, мовчати.
Після прибуття, поміщиця окинула поглядом розібрані підлогу і сходи в холі розуміючи, що, без контролю, її слуги тільки й роблять, що маються дурью. Проте будівельники запевнили, що за ніч усе буде готово. Гостей провели через чорний вхід та розташували на четвертому поверсі. Верхній поверх завжди виділявся для господарів, а нижній — для прислуги. Гостей належить селити на середніх рівнях. Проте заради принців відкривати та прибирати цілий гостьовий поверх не хотілося. Та й опалювати його — зайві витрати, які маєток не міг собі дозволити.
На столі її чекала ціла купа документів на підпис і звітів: про будівництво сховищ, збір та перевезення врожаю. Сумніватися у професіоналізмі рахівника не доводилося, тому звіркою вирішила зайнятися пізніше. Зараз не хотілося навіть вечеряти, вона дістала з верхньої полиці одинадцятий лист і знову перечитала, ніби це остання пам'ять про її співрозмовника.
Проте решта все-таки спустилася. Тут і почалися поклони, яких маєток, досі, не бачив. Словосполучення «Ваша Високість» звучало то з одного кінця маєтку, то з іншого.
Особливо бажаним гостем у цьому будинку став Ревільс. Ельфи завжди зберігали чистоту крові і воліли менше спілкуватися з прислугою. Вампір же, знову опинившись у центрі уваги юних гувернанток, мало не втратив голову. Усі служниці, несподівано, вирішили то допомогти з багажем, то поцікавитися чи все гаразд… Та що там, навіть меню вечері обговорювали, чи не воліє вампір чогось особливого, як, наприклад, їхній попередній господар їв виключно м'ясо з кров'ю. Ще б трохи і пошту доставили б до його кімнати, «помилково», просто щоб зайвий раз зазирнути.
— Вже почув? — докірливо питав Сарбс за вечерею.
У відповідь Ревільс звично посміхнувся, спостерігаючи, як виснажена Рима накриває стіл:
— Головне, у такому квітнику, не забути навіщо приїхав.
Вона, як належить служниці, трохи кланялася і дивилася в очі. Так, склад крові міг би зробити з неї королеву. Але дівчина ніколи не забуде хто, кілька місяців тому був у маєтку і хто погрожував їй та іншим слугам смертю.
— О, згадуються минулі часи. — примітила амфібія. — Римо, ти, здається, просилася додому? Пані відпустить тебе вранці.
— Дякую. — кивнула та, не без тремтіння в голосі.
— Минулі часи? Ти про трактир? — перепитав Дол.
— Про фронт. — продовжувала та. — Я все знаю, про всіх медиків і про вдів зі звільнених сіл...
— Менше докори в голосі, не тобі будити в мені совість.
— Тарен тепер не пробачить зради так само, як і погроз її слугам. Адже дівчата не тільки, гарні, вірно?
— Тебе послухати, так я, просто, кровожерливий монстр.
#4282 в Фентезі
#680 в Бойове фентезі
#8446 в Любовні романи
#1923 в Любовне фентезі
Відредаговано: 05.12.2022