Мишенята і Барон великого міста

Одного теплого літнього ранку біля старого будинку бабусі й дідуся сталася справжня подія.

До будинку під’їхала велика машина. Її колеса тихо прошурхотіли по доріжці, піднявши маленьку хмаринку пилу. Сонячні промені відблиснули на склі, а двигун ще кілька секунд гудів після зупинки.

З машини вийшли тато, мама та їхня маленька донька — онучка бабусі й дідуся.

— Бабусю! Дідусю! — радісно вигукнула дівчинка.

Бабуся поспішила назустріч і міцно обійняла онучку. Дідусь взяв її валізу й посміхнувся.

У будинку одразу стало гамірно й весело. Бабуся розпитувала онучку про дорогу, мама допомагала заносити речі, тато відкривав багажник. Дівчинка розповідала, як їй не терпілося знову побачити бабусин сад і побігати знайомим двором.

А зовсім поруч, у густій траві біля старого будинку, за всім цим спостерігали Тіммі та Роззі.

— Цікаво, хто приїхав? — запитала Роззі.

— Ходімо подивимося, — відповів Тіммі.

Але ще до того, як мишенята встигли зробити й кілька кроків, із високої трави пролунав знайомий голос:

— А ось і мої улюблені племінники!

Тіммі та Роззі обернулися. Перед ними стояла їхня тітка.

— Тітонько! — радісно вигукнула Роззі.

Мишенята кинулися до неї й міцно обійняли.

Тітка давно жила у великому місті й приїжджала до них нечасто. Тому кожна зустріч із нею перетворювалася для Тіммі та Роззі на маленьке свято.

— Як же я за вами скучила! — сказала тітка.

— А ми за тобою! — відповів Тіммі.

Роззі одразу ж почала задавати питання:

— Ти надовго? А ти приїхала разом з ними? А в місті все так само гамірно? А твій будиночок там на місці?

Тітка розсміялася.

— Зачекайте, зачекайте! Одразу на всі запитання я не відповім.

— А на яке відповіси першим? — запитав Тіммі.

Тітка загадково посміхнулася.

— На найцікавіше.

Під радісні вигуки мишенят тітка зайшла в мишачий будиночок. Тато-миша обійняв сестру. А мама-мишка щасливо готувала гарячий чай втомленій мандрівниці. За чаєм тітка розповіла мишенятам, що живе в тій самій квартирі, куди сьогодні поверталися батьки дівчинки. Колись давно вона знайшла за великими меблями маленьку дірочку в плінтусі, а за ним — великий вільний простір. Там було сухо, тепло й тихо.

Спочатку тітка просто сховалася там на ніч, адже планувала шукати інше житло. Але їй там так сподобалося, що вона вирішила оселитися в стіні будинку. Потім принесла шматочок м’якої тканини. Потім маленьку коробочку. Потім ще одну. Так поступово в стіні багатоквартирного будинку з’явилася справжнісінька мишача квартирка.

У ній було маленьке ліжечко, застелене м’якою тканиною. Біля стіни стояв столик, зроблений із тонкої дерев’яної дощечки. На поличці лежали горішки та насіння. У куточку була невелика комора. Навіть біля входу висіла крихітна фіранка. Але найдивовижніше полягало в іншому. Люди зовсім не знали про існування цього житла.

— То ти живеш прямо в квартирі, і ніхто тебе не помічає? — здивувався Тіммі.

— Саме так.

— А як?

— Обережно, — відповіла тітка.

Роззі засміялася.

— А будиночок гарний?

— Дуже.

— Тоді я хочу його побачити!

— І я теж, — додав Тіммі.

Тітка подивилася на велику машину.

— Сьогодні у вас якраз буде така можливість.

Виявилося, що батьки дівчинки збиралися ввечері повернутися до міста, а дівчинка мала залишитися у бабусі й дідуся на три дні.

— А ви можете поїхати зі мною, — запропонувала тітка.

Роззі від подиву навіть підстрибнула.

— У велике місто?!

— Так.

— На машині?!

— На машині.

— А назад?

— Через три дні батьки дівчинки приїдуть за нею. Разом з ними ви й повернетеся додому.

Тіммі подивився на сестру. Роззі подивилася на нього. Обоє вже знали відповідь. Батьки мишенят лише зітхнули й похитали головами з посмішками — сперечатися з такими допитливими малюками не мало сенсу.

— Ми їдемо!

Увечері, коли батьки дівчинки зібралися їхати, тітка допомогла мишенятам залізти в машину й потайки влаштуватися за підголівниками ззаду. Звідти відкривався чудовий краєвид з вікон.

Машина рушила.

Спочатку за вікном були знайомі місця. Пшеничні поля лежали під сонцем, немов величезне золоте море. Дерева погойдували зеленими гілками, а маленькі будиночки поступово залишалися позаду.

Але чим далі їхала машина, тим більше все навколо змінювалося. З’являлися широкі дороги. Стало більше машин. Потім показалися високі будинки. Один. Інший. Ще один. А незабаром будинки стали такими високими, що Тіммі довелося закинути голову, щоб побачити їхні верхівки.