Мишенята і таємниці підземного міста

Одного разу раннього літнього ранку Тіммі прокинувся від дивного звуку. Тук-тук-тук! Мишеня розплющило очі й прислухалося. Тук-тук! Тук-тук-тук!

Звук долинав звідкись знизу.

— Роззі, прокидайся!

Маленька мишка сонно висунула носик з-під ковдри.

— Що сталося?

— Ти чуєш?

Роззі прислухалася. Тук-тук-тук!

— Хтось стукає під землею! — Тіммі вже зістрибнув з ліжка. — Підемо подивимося.

— Під землю?!

— Звичайно!

Роззі швидко одягла сукню й побігла за братом.

За кілька хвилин мишенята вже стояли біля свого маленького будиночка, захованого в густій траві поруч зі старим будинком бабусі й дідуся.

Ранок тільки починався. На траві виблискували крапельки роси, у саду співали птахи, а над далеким пшеничним полем піднімалося золоте сонце. Але дивний стукіт продовжував лунати. Тук-тук-тук!

Тіммі приклав лапку до землі.

— Воно лунає звідси.

Мишенята пішли вздовж саду й незабаром опинилися біля великого земляного пагорба. На ньому виднілися маленькі круглі отвори.

— Нори кротів, — здогадалася Роззі.

І тут з однієї нори вилетіла грудочка землі.

— Апчхі!

З отвору з’явилася маленька мордочка.

— Ой! — здивувався кротеня. — Ви мене налякали!

— А ти нас! — засміялася Роззі.

— Мене звати Моллі. А вас?

—- Я Тіммі.

—- А я — Роззі.

Моллі уважно подивилася на мишенят.

— Ви теж чули стукіт?

— Так! — відповів Тіммі. — Що відбувається?

— У нашому підземному місті сталася біда, — зітхнув кротеня.

Роззі здивовано підняла вушка.

— У вас є місто?

— Звичайно.

— І там живуть кроти?

— Дуже багато кротів.

— А можна його побачити? — Тіммі подивився на темну нору.

— Якщо ви не боїтеся темряви, — посміхнулася Моллі.

Роззі одразу ж взяла Тіммі за лапку.

— Ми не боїмося.

Хоча з її голосу було зрозуміло, що вона трохи боїться.

Моллі повела мишенят у нору. Спочатку прохід виявився таким вузьким, що Тіммі довелося повзти. Земля була м’якою й теплою. Навколо пахло корінням, листям і свіжим ґрунтом. Вони проповзли один поворот. Потім другий. Потім третій. І раптом прохід став ширшим. Моллі вибралася у велику печеру. Тіммі й Роззі виповзли слідом. Роззі завмерла.

— Ого...

Перед ними розкинувся справжній підземний світ! Це було місто кротів. Воно зовсім не схоже на місто людей. Тут не було високих будинків, магазинів чи широких доріг. Натомість із величезного центрального залу в усі боки розходилися численні тунелі. Одні вели до нір кротячих сімей. Інші — до комор. Треті з’єднували різні частини поселення.

У стінах були вириті затишні кімнати, застелені сухою травою та м’яким листям. У невеликих нішах кроти зберігали запаси: корінці, бульби, насіння та горіхи. Хтось розширював тунель. Хтось зміцнював стіну. Хтось переносив землю.

Маленькі кротята весело рилися в м’якому ґрунті.

— Як тут багато кротів! — здивувалася Роззі.

— Це ще не все, — сказала Моллі. — Наше місто дуже велике.

Але сьогодні в ньому було незвично тихо. Багато кротів тримали в лапках маленькі світящі грибочки. Грибочки мало допомагали орієнтуватися, тому деколи кроти врізалися у темні стіни. У деяких місцях стіни майже повністю ховалися в темряві. Деякі кроти врізалися у ящики, вони постійно падали. Саме це і був стукіт з-під землі.

— Чому тут так темно? — запитав Тіммі.

Моллі подивилася на найдальший кінець великого залу.

— Тому що зник Світильний камінь.

— Що це?

— Дуже старий камінь. Він світиться сам по собі й багато років освітлював головний зал.

— А куди він подівся?

Моллі похитала головою.

— Ніхто не знає.

Тіммі подивився на Роззі, а Роззі вже дивилася на нього. Обидва чудово розуміли, що робити далі.

— Ми його знайдемо, — сказав Тіммі.

Моллі відвела їх туди, де раніше лежав камінь. На землі залишилося кругле заглиблення. Поруч валялися маленькі грудочки землі. Тіммі присів.

— Тут хтось копав.

Роззі помітила сліди.

— А ось відбитки лап!

Вони вели до невеликого бічного тунелю.