Мишенята і ніч, коли зникли зірки

Теплий серпневий день повільно добігав кінця. Сонце опускалося за ліс, забарвлюючи небо в золотисто-рожеві та персикові кольори. У саду старого будинку тихо шелестіли гілки яблуні, а величезне пшеничне поле за будинком переливалося під останніми сонячними променями.

Тіммі сидів на порозі маленького мишачого будиночка й дивився, як вечір поступово змінює день. Роззі гралася неподалік, збираючи маленькі білі квіточки.

— Тіммі, дивись! — покликала вона. — Ця квітка схожа на маленьке сонечко!

Тіммі подивився на квітку.

— Схожа.

— А ця?

— На маленьку зірочку.

Роззі підняла очі до неба.

— Скоро з’являться справжні зірки.

— Звичайно.

Коли стемніло, мама покликала мишенят додому. Вони повечеряли й лягли спати. Роззі швидко заснула. А Тіммі довго перевертався з боку на бік. За вікном було незвично тихо. Він прислухався. Ні стрекоту коників. Ні шелесту листя. Ні пташиних голосів. Лише іноді вітер ледь помітно ворушив траву.

Тіммі подивився у вікно. І раптом помітив щось дивне. Небо було абсолютно чистим. Але на ньому не було жодної зірки. Жодної.

— Роззі...

Сестра сонно ворухнулася.

— Що?

— Прокинься.

— Навіщо?

— Зірки зникли.

Роззі одразу сіла. Вона подивилася у вікно.

— Правда...

Мишенята кілька хвилин мовчки дивилися на небо. Величезний місяць світив над лісом, але навколо нього було зовсім порожньо.

— Куди вони поділися? — прошепотіла Роззі. Тіммі не знав.

Але тут за вікном щось промайнуло. Маленька золотиста крапка. Потім ще одна. А потім одразу кілька. Вони рухалися над пшеничним полем.

— Що це?

— Не знаю.

Тіммі вже спускався з ліжка.

— Підемо подивимося.

— А мама?

Тіммі зупинився. Він подивився на двері.

— Повернемося до того, як вона прокинеться.

Роззі зітхнула.

— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш.

— Звичайно.

Але насправді Тіммі не мав ні найменшого уявлення.

Мишенята тихенько вийшли з хати.

Густа трава навколо їхнього будиночка вночі здавалася величезним зеленим лісом. Стебла височіли вище за мишачі голови, а між ними мерехтіли маленькі крапельки роси. Тіммі та Роззі обережно пробралися до пшеничного поля. Золотисті вогники були дедалі ближче.

І незабаром мишенята побачили, що це були світлячки. Їх було дуже багато. Десятки. Сотні. Вони літали над полем, спалахуючи й згасаючи.

— Красиво...

Роззі підняла голову.

— Вони схожі на маленькі зірочки.

Але раптом один світлячок опустився прямо перед ними. Він кілька разів спалахнув і тихо запищав.

— Що він хоче? — запитала Роззі.

Світлячок полетів у бік поля. Потім повернувся. Знову полетів. І знову повернувся.

— Здається, він хоче, щоб ми пішли за ним.

— Тоді підемо.

Мишенята пішли за маленьким вогником.

Світлячок привів їх у саме серце пшеничного поля. Тут колосся було особливо високим. Воно оточувало мишенят з усіх боків, і здавалося, ніби Тіммі та Роззі опинилися у величезному золотому лісі.

Раптом із трави долинув тихий плач.

— Ти чуєш?

— Так.

Мишенята розсунули стебла. На землі сиділо кілька світлячків. Вони неспокійно блимали й літали колами. Один із них підлетів до Тіммі. Той обережно простягнув лапку. Світлячок сів на неї.

— Що сталося?

Звісно, світлячок не міг відповісти словами. Але незабаром Тіммі зрозумів, що сталося. Світлячки заблукали. Вони жили біля краю поля, де серед трави було місце, вкрите світящим мохом. Щоночі вони вилітали звідти й освітлювали поле. Але сьогодні ввечері піднявся сильний вітер. Він закрутив траву, розніс листя й перемішав знайомі запахи. Коли світлячки повернулися, вони не змогли знайти свій дім.

— Тож зірки не зникли, — сказала Роззі.

— Ні. Просто сьогодні нам здається, ніби їх стало менше.

Тіммі подивився на небо. Але чому тоді справжніх зірок теж не було видно? Він поки що не знав відповіді.

— Давайте допоможемо їм знайти дорогу.

Світлячки спалахнули яскравіше. Ніби зрозуміли його.

Тіммі й Роззі пішли через поле. Вони уважно дивилися навколо. Світлячки літали навколо них, освітлюючи дорогу. Але знайти потрібне місце виявилося зовсім непросто. Пшеничне поле вночі виглядало зовсім інакше. Вдень мишенята знали тут кожну стежку. Але зараз колосся здавалися величезними стінами. Вітер ворушив їх і постійно змінював обриси.