Мишенята і таємниця Старого дуба

Одного теплого літнього дня Тіммі та Роззі знову вирушили гуляти до лісу. Тіммі взяв із собою невеличкий мішечок. По дорозі вони зустріли свого нового друга — Фіні. Маленький їжачок тепер часто грався з мишенятами.

— Куди ви прямуєте? — запитав у мишенят Фіні.

— Ми йдемо збирати горіхи! — гордо оголосив Тіммі.

— А я хочу знайти найбільші шишки для мами! — сказала Роззі.

— Ой, і я з вами піду. Теж хочу принести своїй мамі багато-багато горіхів.

Гуляючи лісом, друзі помітили щось дивне. На землі лежало багато шкаралупок від горіхів. Дуже багато шкаралупок.

— Білки тут бенкетували? — припустив Фіні.

Роззі озирнулася навколо.

— Ні.

— Чому?

— Тому що горіхи зникли.

Тіммі присів на землю. Він помітив маленькі сліди.

— Дивіться.

Сліди вели до величезного старого дуба. Дерево було настільки великим, що його гілки закривали половину неба. На його стовбурі були глибокі тріщини, а коріння стирчало з землі, немов величезні звивисті змії.

— Це той самий дуб, - сказав Фіні.

— Який?

— Старий дуб.

— А що в ньому особливого?

— Кажуть, він росте тут довше, ніж живуть найстаріші кроти, — Фіні подивився вгору. Роззі здивовано роззявила рота.

— Ого!

Раптом зверху пролунав сердитий голос:

— А ну-ка, забирайтеся звідси!

На гілці з’явилася білка. За нею — ще одна. А потім ще дві. Усі білки виглядали дуже стривоженими.

— Що сталося? — запитав Тіммі.

— Хтось краде наші горіхи! — сказала одна білка.

— Щодня!

— Ми ховаємо запаси, а вранці їх немає!

— І ніхто не знає, хто це робить! — перекрикували одна одну білки.

— А ви когось бачили? — Тіммі нахмурився. У відповідь білки лише похитали головами. — Тоді ми спробуємо дізнатися.

— Ви? — білки переглянулися. — Маленькі мишки? Маленький їжачок?

— Я, взагалі-то, не такий вже й маленький, — ображено сопів Фіні.

— Взагалі-то, ми вже допомогли лісу й повернули Місячний дзвіночок. Гадаю, і з злодієм горіхів впораємося, — гордо сказала Роззі.

Білки погодилися.

Друзі вирішили влаштувати спостереження. Вони сховалися за великим коренем і стали чекати. Довго нічого не відбувалося. Сонце піднялося вище. Потім нижче. Тіммі почав позіхати. Роззі вже майже заснула. Фіні тихо хрумтів сухим листочком.

І раптом... ШУР-ШУР! Хтось пробіг по траві. Усі завмерли. З-за кущів з’явилася маленька тінь. Вона підбігла до горіхів. Схопила один. Потім другий. Потім третій.

— Зараз! — прошепотів Тіммі. Друзі вискочили з укриття. Тінь злякалася й кинулася тікати.

— За нею!

Тіммі, Роззі та Фіні помчали слідом. Тінь шмигнула під корінь. Потім зникла в тріщині.

— Куди вона поділася? — здивувався Фіні.

Роззі помітила невеликий отвір.

— Туди!

Тіммі зазирнув усередину. Там було темно. Дуже темно.

— Схоже, всередині є прохід.

Фіні ковтнув слину.

— А раптом там хтось страшний?

— Тоді ми познайомимося, — відповіла Роззі й першою залізла всередину.

Тунель виявився набагато довшим, ніж вони очікували. Він йшов вниз, потім повертав праворуч, потім знову вниз. Коріння дуба перепліталося над головами. Іноді друзям доводилося повзти майже на животі.

— Хто взагалі міг вирити таке місце? — здивувався Тіммі.

— Кроти, — відповів Фіні.

— Значить, це не просто нора..., — Роззі зупинилася.

Через кілька хвилин тунель закінчився. Друзі опинилися у великій підземній кімнаті. А там... ОГО! Уся кімната була заповнена горіхами. Просто ціла гора горіхів лежала просто на підлозі. А в кутку забилися зовсім крихітні білочки. Вони були перелякані й дуже худі.

— Не чіпайте нас!

Тіммі підняв лапки.

— Ми не збираємося вас ображати.

— Тоді навіщо прийшли?

— Ми хочемо зрозуміти, навіщо ви крали горіхи.

Найменша білочка опустила голову:

— Ми не хотіли красти.

— А що сталося?

Білочка тихо відповіла:

— Ми втратили дім...

І тоді одна з білочок розповіла, що кілька днів тому сильний вітер зламав гілки їхнього дерева. Їхній будиночок був зруйнований. Білочки знайшли притулок усередині Старого дуба, але боялися вийти назовні. І тому збирали горіхи, щоб пережити холодні ночі.