Мишенята і зникнення Місячного дзвоника

Одного ранку Тіммі прокинувся раніше за всіх.

За вікном щойно починався новий день. Сонце ще не встигло піднятися високо, і його перші промінчики обережно пробивалися крізь гілки яблуні.

У мишачому будиночку було тихо. Роззі ще спала, згорнувшись калачиком під своєю маленькою ковдрою. Мама й тато теж не прокинулися. Тіммі тихо виліз із ліжечка й підійшов до вікна.

Крізь гілки яблунь було видно ліс. Цього ранку він здавався особливо гарним. Легкий туман лежав між деревами, а на траві виблискували крапельки роси.

Тіммі посміхнувся.

— Сьогодні буде гарний день.

Через деякий час прокинулася Роззі.

— Тіммі, ти вже не спиш?

— Я хочу піти до лісу.

Роззі одразу ж сіла на ліжку.

— Я теж!

Мама дала мишенятам невеликий мішечок і попросила зібрати трохи шишок і горішків для зимових запасів.

— І далеко не відходьте, - попередила вона.

—- Добре! — відповів Тіммі.

Мишенята вибігли з дому й попрямували до лісу. Вони йшли знайомою стежкою, збирали горішки, розглядали гриби й час від часу зупинялися, щоб послухати птахів. Але чим далі вони заглиблювалися в ліс, тим тихіше ставало навколо. Птахи перестали співати. Вітер майже зник. Навіть листя перестало шелестіти.

— Дивно, — прошепотіла Роззі.

Тіммі кивнув. І раптом вони почули:

— Е-ех...

Мишенята зупинилися.

— Ти чув?

— Так.

Вони обережно пішли на звук. За великим кущем вони побачили маленького їжачка. Він сидів на землі, обхопивши лапками свій ніс, і тихо плакав.

— Привіт, — сказав Тіммі. — Чому ти плачеш?

Їжачок підвів очі.

— Я заблукав.

— Як тебе звати?

— Фіні.

Роззі присіла поруч.

— А де ти живеш?

— Недалеко звідси... Але я не можу знайти дорогу додому, — Фіні витер сльозу лапкою. — Я шукав свою маму, а потім заблукав туди, куди ніколи раніше не ходив.

— Не переймайся, — сказав Тіммі. — Ми допоможемо тобі.

Їжачок посміхнувся. Але тут він раптом згадав ще дещо.

— А ще зник Місячний дзвіночок.

— Який дзвіночок? — запитала Роззі.

Фіні розповів, що в глибині лісу на старому дубі висів маленький срібний дзвіночок. Щовечора він дзвонив. Його дзвін було чути по всьому лісі. Почувши його, маленькі звірята знали, що час повертатися додому. Але вчора ввечері дзвіночок не продзвенів.

— І відтоді ніхто не знає, де він, — закінчив Фіні.

Тіммі замислився.

— А хтось намагався його знайти?

— Так, — відповів їжачок. — Але ніхто не зміг.

Роззі поглянула на брата.

— Тоді ми його знайдемо.

Фіні здивовано подивився на мишенят.

— Ви справді допоможете?

— Звичайно!

Мишенята разом із новим другом вирушили до величезного старого дуба. Його стовбур був таким товстим, що навіть сто мишенят, взявшись за лапки, не змогли б його обхопити.

На найвищій гілці сиділа велика сіра пташка. Це був пугач. Він уважно дивився на мандрівників.

— Я знаю, навіщо ви прийшли, — промовив він.

Тіммі здивувався.

— Ви знаєте, де дзвіночок?

Філін повільно моргнув.

— Знати відповідь — ще не означає знати дорогу.

Роззі нахмурилася.

— А ви не можете просто сказати?

Філін посміхнувся:

— Можу, — він зробив паузу. — Але тоді ви нічого не дізнаєтеся.

Мишенята переглянулися. Фіні сховався за Тіммі.

Філін продовжив:

— Перша загадка, — він подивився вниз. — У нього чотири ноги, але ходити він не вміє. Є спинка, але відпочивати не може. Що це?

— Стілець! — одразу відповіла Роззі.

Філін кивнув:

— Правильно.

Він змахнув крилами й полетів.

— І що тепер? — запитав Фіні. Тіммі озирнувся.

— Нам треба знайти стілець.

Вони рушили далі. Через деякий час друзі вийшли на невелику галявину. Посередині неї стояв старий дерев’яний стілець. Дивно, але поруч не було жодного будинку. На сидінні лежав маленький листочок. Тіммі розгорнув його. На ньому була намальована стрілка.

— Філін залишив нам підказку!