Мишенята і Золотий колосок

На самому краю великого пшеничного поля, там, де золоті колоски влітку торкалися самого горизонту, стояв маленький, старенький, але надзвичайно затишний будиночок, наче маленький спокійний світ серед міської метушні.

Будинок був не найбільшим у світі й аж ніяк не найновішим. Його стіни подекуди потемніли від дощів і часу, а дерев’яні віконниці трохи скрипіли, коли дув вітер. На даху, вкритому темною черепицею, подекуди ріс мох, а біля димаря щоліта плела гніздо маленька пташка. Але старий будинок зовсім не здавався сумним. Навпаки — він немов посміхався кожному подорожньому, що проходив повз. Навколо будинку росли високі яблуні, що розкинули гілки так широко, ніби хотіли обійняти весь двір. Навесні на них з’являлися ніжні біло-рожеві квіти, а восени гілки згиналися під вагою рум’яних плодів. Біля ганку стояли великі дерев’яні діжки з запашною м’ятою, петрушкою та кропом. Уздовж паркану цвіли ромашки, волошки та дзвіночки. А біля старого колодязя росла величезна бузок, яка в травні наповнювала весь двір солодким ароматом. За будинком був невеликий сад: там росли вишні, сливи, груші та смородинові кущі. Вранці на гілках співали птахи, а ввечері в траві починали стрекотіти коники.

Перед будинком стояла широка дерев’яна лавка. На ній тихими вечорами сиділи бабуся й дідусь — мешканці цього маленького будиночка. Дідусь любив там сидіти, попиваючи чай із великої чашки й спостерігаючи, як сонце повільно опускається за пшеничні поля. Бабуся в цей час часто в’язала або перебирала зібрані в саду ягоди.

А всередині будинок був ще затишнішим. У кухні завжди пахло чимось смачним: свіжим хлібом, пирогами, ягідним варенням або теплим молоком. У великій кімнаті стояла стара піч, яка взимку тихо потріскувала й зігрівала весь будинок. На стінах висіли сімейні фотографії, годинник із маятником і картини із зображенням лісів, річок і полів. Будинок був наповнений тихими звуками: цоканням годинника, скрипом дощок, шелестом фіранок і потріскуванням дров у печі.

А якщо обійти старий будинок, з тильного боку можна було побачити зовсім інший, крихітний світ.

Прямо біля будинку, серед густої високої трави, ховався маленький мишачий будиночок. Влітку трава навколо нього ставала такою пишною, що помітити оселю Тіммі було майже неможливо. Високі зелені стеблинки погойдувалися від вітру, закриваючи маленькі віконця та круглі двері. Між травинками росли білі ромашки, жовті кульбабки та маленькі фіолетові квіточки.

Для великої людської родини це місце здавалося просто шматочком саду. Але для мишей воно було справжнім затишним домом.

Невелика стежка, протоптана крихітними лапками, вела до круглих дерев’яних дверцят. Поруч стояла маленька лавочка з двох гілочок, а над входом висів ліхтарик із сяючої намистинки, яку Тіммі одного разу знайшов у траві.

Усередині будиночка було кілька маленьких кімнат. В одній стояли ліжечка Тіммі та Роззі, застелені м’якою сухою травичкою та пухом, який мама-мишка збирала в саду. В іншій була затишна кухня з крихітним столиком і поличками, на яких зберігалися горішки, зернятка, ягоди та шматочки сухариків. Біля вікна стояв маленький круглий стіл, за яким уся родина збиралася вечорами.

Будиночок був зовсім невеликим, але в ньому завжди було тепло. Взимку його стіни зігрівали родину, а влітку крізь маленькі віконця всередину проникав аромат квітів і свіжої трави.

А найголовніше — з цього будиночка було видно весь величезний світ навколо. Варто було Тіммі вранці відчинити двері, як перед ним починалася справжня пригода.

Тіммі був маленьким мишеням із допитливими оченятами, кругленькими вушками та довгим тонким хвостиком. Він дуже любив пригоди й постійно задавав питання. Чому місяць світить вночі? Куди відлітають птахи? Що знаходиться за лісом? І найголовніше — що відбувається там, куди дорослі миші не дозволяють ходити? Але найбільше на світі Тіммі любив дивитися на золоте поле пшениці. Воно починалося одразу за садом і тягнулося так далеко, що здавалося нескінченним. І це було не просте поле.

Це було найнезвичайніше пшеничне поле на всій планеті. Щороку на ньому виростали тисячі й тисячі колосків. Вони були міцними, важкими й красивими. Коли вітер проносився полем, колосся нахилялося й підіймалося, немов море, що котилося золотими хвилями.

Але серед усіх цих колосків був один-єдиний, особливий. Золотий колосок. Не просто жовтий, як дозріла пшениця. Він був по-справжньому золотим. Його зернятка сяяли навіть у похмурий день, а на світанку навколо нього з’являлося м’яке золотисте сяйво. Іноді здавалося, ніби маленьке сонечко сховалося серед пшеничних стебел.

І лише один такий колосок існував у всьому світі.

Один-єдиний.

Ніхто не знав, коли він з’явився і хто його посадив. Старі люди казали, що Золотий колосок був старший за будь-який будинок, будь-яке дерево і навіть старший за багато доріг, якими ходили люди. А найголовніше полягало в його чарівній силі.

Поки Золотий колосок ріс у полі, вся пшениця навколо нього ставала надзвичайно міцною й урожайною. Колосся виростало високим і важким. Зерен ставало так багато, що комори наповнювалися аж до самих дахів. З цієї пшениці виходило борошно, з борошна — хліб, булочки та пироги, а отже, їжі вистачало всім: людям, тваринам і навіть маленьким мишачим сім’ям.

Тому Золотий колосок був не просто скарбом. Він був надією. Поки він був у полі — голодна й холодна зима не могла перемогти.