Розділ 2: Провулок, як запрошення

“Поводься пристойно, не вір незнайомцям і не заходь у дивні провулки” — пролунав у голові мамин голос, наче останнє попередження цивілізованого світу.

Тім мимоволі зупинився. Уявив собі «Список Поганих Рішень» і впевнено поставив галочки навпроти всіх трьох пунктів.

— Вибач, мамо, — прошепотів він у порожнечу, — але в мене місія!

Ну, добре-добре, у нього була записка. І шоколадний батончик. Місія з батончиком.

П'ятнадцять хвилин він блукав Подолом. Кожна темна щілина між будинками здавалася підозрілою, кожна тінь — загрозливою. Нарешті Тім знайшов те, що шукав. Старовинна табличка сповіщала: «Притисько-Микільська». Навіть назва звучала як заклинання з прадавньої казки.

А там, де вулиця робила легкий вигін, стояла стара аптека-музей — низенький будиночок з такими крихітними віконцями, ніби постійно тобі підморгував. Над дверима висіла вивіска, що здавалося, пам'ятала ще козацькі часи, а навколо неї петляли провулки, як нитки в клубку.

І тоді Тім побачив його.

Рудий кіт. Сидів біля входу в найзагадковіший з усіх провулків, наче швейцар біля дверей у невідомість. Він не просто сидів — позував. З таким виглядом, ніби він щойно зійшов з обкладинки журналу «Vogue: Коти-аристократи».

Коли Тім наблизився, кіт елегантно потягнувся, ліниво облизався і неквапливо рушив углиб провулка. Потім озирнувся через плече.Його погляд чітко промовляв: "Ну? Ти йдеш чи мені тут до ночі чекати?"

— Ти серйозно? — прошепотів Тім. — Кіт-провідник? Що далі? Миші-гіди? Таргани-адміністратори?

Але все ж пішов за ним. Бо цікавість завжди бере гору над здоровим глуздом.

Провулок пахнув вологою, старим мохом і чиїмось давно забутим шкіряним черевиком. Одним.Під ногами хрумтіли дивні уламки: шматочок вітражу, схожий на луску дракона; самотня шахова фігура пішака; стара виделка з трьома зубцями.

— Атмосферненько тут у вас, — пробурмотів Тім, обережно оминаючи калюжу підозрілого фіолетового кольору.

СКРЕ-Е-Е-ГІТ.

Звук був такий, ніби хтось велетенськими нігтями шкрябав по шкільній дошці, намагаючись вивести єдине слово «ТІКАЙ».

Тім застиг. Серце спробувало вистрибнути через горло.

Кіт теж зупинився. Озирнувся. Театрально зітхнув і абсолютно спокійним, ледь втомленим голосом мовив:

— Та це труби. Вони тут завжди так. Йдемо вже.

Світ навколо Тіма на мить завмер. Птахи перестали співати. Вітер стих. Навіть пил у повітрі завис, ніби комп'ютерна гра у найважливіший момент.

— Я... що... Ти. Щойно. Заговорив?!

Кіт повільно обернувся. На його морді проступив вираз глибокого розчарування.

— Серйозно? З усього, що тут відбувається, тебе дивує тільки говіркий кіт? — він махнув лапою на стіни провулку, де тепер Тім тепер помітив дивні символи, що слабо світилися. — Магічні портали — норма, а кіт з хорошою дикцією — сенсація?

— Та не можна ж просто так... коти не говорять... це фізично неможливо...

— Хлопче, повір, це ще квіточки. Рухай лапами — шоу тільки починається.

Тім, наче риба на березі,  відкрив рота. Закрив. Відкрив знову.

— Як тебе звати? — видавив він нарешті.

— Рижик. Але для тебе — містер Рижик. Принаймні, доки не доведеш, що не втечеш за першої небезпеки.

— А ти звідки знаєш, що я можу втекти?

Рижик скептично оглянув його з ніг до голови.

— Хлопче, ти тремтиш, як осиковий лист. Або як миша перед котом. Іронічно, чи не так?

Провулок раптово закінчився глухою цегляною стіною. А на ній — двері. Старі, дерев'яні, з важкою латунною ручкою у вигляді голови лева. Лев дивився на Тіма з неприхованим співчуттям.

На дверях сяяла начищена табличка:

«Б.А.Л.А.Н.С.
Бюро Аномальних Локацій тА Незвичайних Світів»
Корегуємо реальність, відновлюємо рівновагу, подаємо чай. З незапам'ятних часів.

А трохи нижче, дрібніше, приписка:

«Увага! За втрачений час, розгублені шкарпетки та раптове бажання врятувати світ Бюро відповідальності не несе. Але чай у нас смачний. І печиво з непередбачуваними наслідками».

— Це що, насправді? — прошепотів Тім.

— А ти як думав? — Рижик сів і почав умиватися. — Я ж не просто так провулками  вештаюся. У мене робота.

Тім несміливо простягнув руку до ручки-лева, але не встиг торкнутися.

СКРИ-И-ИП.

Двері відчинилися самі. Повільно, запрошуючи всередину. Але замість зловісної темряви зсередини полилося тепле світло і запахло чаєм з бергамотом і свіжим імбирним печивом.

— Заходь, — кивнув містер Рижик. — Тільки попереджаю: після цього кроку твоє життя вже ніколи не буде таким, як раніше.

Тім завмер на порозі.

— А якщо я не готовий?

— Хлопче, — Рижик втомлено зітхнув, — Ніхто ніколи не готовий. Але світи не чекають. І чай холоне.

Тім глибоко вдихнув і зробив крок у світло.

За його спиною пролунав тихий, але виразно знайомий голос:
— Нарешті-то. А ми вже хвилювалися, що ти передумав