Епілог

Шість місяців потому. Зегер-груп

Юлія Володимирівна Кирієнко сиділа за столом в своєму кабінеті, який, як завжди, був завалений горами паперів, і щось друкувала у своєму ноутбуці. Ненадовго відірвалася від роботи, щоб перепочити. Аж раптом обличчя її скам'яніло, а по щоці потекла сльоза - одна, друга... Посидівши так хвилину поки волога нарешті не висохла, вона натиснула кнопку внутрішнього зв'язку.

- Олю, покличте Вероніку Іванівну.

За хвилину до кабінету увійшла пишна дівчина з добрим обличчям. Важко було впізнати в ній простеньку й затуркану Ніку, яка колись так само як і Юлія Володимирівна стала об'єктом погроз.

Кілька митей вони свердлили одна одну поглядами - похмурий проти спокійного. Нарешті заступниця не витримала:

- Що?

Обличчя директорки з похмурого враз стало нещасним і по щоках знову полилися сльози. Ніка підскочила до брюнетки й ласкаво забурмотіла, заспокійливо погладжуючи долоню й плече:

- Ми все виправимо, не треба так перейматися. Що трапилося?

- Мене дістав цей мотлох, - схлипнула жінка. - Я вже не можу кожного разу дивитися на ці скарби фараонів, а вони все пруть і пруть...

Вероніка озирнулася й з розумінням покивала. Партнери й раніше дарували подарунки, які директорка намагалася красиво розмістити в своєму кабінеті, ніколи нічого не викидаючи та не передаровуючи. Проте в останні півроку наче подуріли всі. Почалося все з весілля, продовжилося Різдвом та Новим роком, й з того часу пані Кирієнко вітають абсолютно всі з абсолютно всіма святами. Тож тепер великий директорський кабінет більше нагадував музей і наче меншим став.

За думку про музей заступниця і зачепилася.

- Я чула, що в деяких організаціях роблять  такі собі виставки з подарунків від партнерів. Це і статус, і оздоблення. Може і в нас таке організувати? Як гадаєте, Павло Павлович дасть добро? А ще треба подумати де?...

- Це не важливо, - рішучість на обличчі Юлії Володимирівни повідомляла, що вона вже визначила мету, й тепер ніхто не зможе її зупинити. - Головне, що не в моєму кабінеті. Чудова ідея! Зараз і реалізуємо.

Директорка відсунулася від стола й з войовничим виглядом почала поволі підніматися з крісла. Великий живіт заважав різким рухам, проте не думкам. Жінка підійшла до дзеркала, поправила трохи постраждалий макіяж й ідеальну зачіску та вийшла до приймальні.

- Я до генерального, - коротко повідомила секретарці й вийшла в коридор. Вероніка рушила за нею, а потім мовчки пішла на своє робоче місце. Свою справу вона виконала.

Співробітники в коридорі ввічливо віталися й усміхалися. Ніхто не намагався вдавати меблі, розчинитися на фоні місцевості чи робити вигляд, що надзвичайно уважно вивчає документи. Доброзичливі погляди супроводжували на всьому шляху до ліфтів. А як інакше можна дивитися на мініатюрну жіночку, яка злізла з підборів, й тепер бадьоро крокує помахуючи величезним животом?

Як не намагалася Юлія Володимирівна втримати марку суворої та холоднокровної гадюки, при швидкому ходінні вона виглядала чарівно і кумедно. Тому скільки не виблискувала зеленими очима у відповідь отримувала усмішки.

Вітаючись з привітними колегами, сама раптом стала посміхатися. Поганий настрій непомітно випарувався, й всі негаразди здавалися дрібницями... Проте до пана Зегера вона все ж таки пішла.

***

Ще через три місяці. Фортеця.
 

- Максиме Євгеновичу, - претендентки по відібраним вами резюме вже тут, - як чорт з табакерки визирнув з-за дверей кадровик.

Пан Кирієнко озирнувся на нього й роздратовано гаркнув:

- Що там з одягом?

- Всі поінформовані й відповідають вимогам, - з розумінням кивнув хлопець.

- Гаразд. Запрошуй. Скоріш би вже знайти когось, бо я геть здурію.

Виконавчий директор охоронної агенції "Фортеця" ось уже два місяці намагався знайти собі секретаря, проте на жаль ніхто не приживався.

Надія, хоч і була доволі докучливою, проте якось притерлися. А тут розширення, новий філіал, й пан Тягнибок потягнув перевірену людину з собою.

Від того часу й почалося. Перша секретарка постійно грубила звітність. Терпів аж до того моменту, поки не довелося заплатити штраф. Друга на роботу вирішила взагалі начхати, вважаючи, що вирізи й розрізи стануть гарантією її стабільної зарплатні. Не вгадала. Третя спочатку наче нічого була, проте дізнавшись, що дружина директора на останніх місяцях вагітності, відверто запропонувала себе у якості заміни. Макс лише розсміявся їй в обличчя та звільнив.

Знав би хто, що через гормональне зростання лібідо Юля майже вичавила його до краплі. А з огляду на те, що зараз він був змушений робити сам ту роботу в компанії, яку раніше робили двоє, сил, якби навіть і було бажання, геть не лишалося.

Й через це черговий відбір. "Як би не помилитися та взяти нарешті нормальну людину? - ламав голову пан Кирієнко. - Хоч Юльку клич". Її вибір Максові завжди дуже подобався.

Тим часом перша кандидатка вже стукала у двері.

Пробігся оцінювальних поглядом по одягу та зачісці - тут без нарікань. Професійні якості цього разу оцінював ейчар. Максимові Євгеновичу лишалося оцінити, чи порозуміються вони в роботі.

Перше враження було таке с собі. Та все вирішив один телефонний дзвінок:

- Я народжую. Вадим Сергійович везе мене в пологовий. Забери речі з дому та їдь до мене, - короткими фразами пихкала Юля, щоб не збити дихання.

Руки чоловіка мимоволі затремтіли, він пробурмотів, що невдовзі приїде, й перевів на дівчину перед собою шалений погляд.

- Отже, мала, у тебе ексклюзивна можливість показати себе в екстремальних умовах.

Дівчина підібралася, проте захвату не відчула. Звернення можливого керівника їй не сподобалося.

- Що ви хочете, щоб я...?

- У мене немає часу на цю маячню. Номер свій давай, - дівчина стиснута губи в тонку лінію, проте номер продиктувала. - Все, я пішов. Подальші інструкції в телефонному режимі.