37. Червоний

Пан Кирієнко підписував документи, які йому підсовувала Надія, коли Жека раптом почав пишномовно й дуже голосно пригадувати статеве життя чиєїсь матері по телефону. Лаявся друг мимоволі, просто слухаючи чиюсь розповідь не міг стримати емоцій. Надія біліла, червоніла, біліла, проте стоїчно не звертала уваги на дивну поведінку веселого боса. Максим скоса поглядав на партнера та все збирався щось сказати, але стримався до завершення розмови. Нарешті пан Тягнибок завершив виклик та вигукнув:

- Максе, у нас НС!

- Що там? - невдоволено пробурмотів чоловік. Нащо ця патетика, адже це і так зрозуміло.

- Зегера викрали... і твою Юльку, здається, також.

Крісло, з якого підскочив пан Кирієнко, відлетіло назад та гуркотом вдарилося об стіну. Перелякана секретарка ледь встигла відскочити, щоб не наслідувати приклад меблі.

- Що означає "здається, також"?! - заревів ведмедем чоловік.

Надійка забилася поміж меблів та затримтіла всім тілом. Їй здавалося, що коханого боса неможливо насправді вивести з рівноваги. Проте зараз вона спостерігала якраз такий випадок.

- Вона не повинна була там бути, - швидко заговорив Жека. - Проте Кирило впізнав її. Він зараз в реанімації. Щойно отямився й подзвонив мені. Водію дісталося ще більше. Він досі непритомний.

- Коли? - натискаючи виклик та раз-у-раз отримуючи повідомлення про те, що абонент не доступний, прогарчав пан Кирієнко.

- О четвертій двадцять...

- Це більше двох годин! Вони можуть бути де завгодно! - Макс вже майже відкинув гаджет, від якого не було жодної користі, але вчасно опанував себе.

Викликів від коханої не було, але вона н стала б телефонувати, щоб не привертати увагу викрадачів. Можливо, повідомлення встигла відправити. Негайно став перевіряти здогадку, проте вона не підтвердилася.

Тим часом Євгеній вже знайшов машину підопічного за допомогою маячка й вирушив за адресою разом з оперативною групою.

Макс хотів вирушити разом з партнером, коли пролунав дзвінок, який змусив серце завмерти. Дзвонив Середа-старший.

- Агов, зятьок, - пробасив чоловік. - Щось не можу додзвонитися Юлі, а в мене тут особина одна на весілля проситься. Є там ще місця для далеких-майже-родичів?

- Місця є, і це гарна новина, - тяжко видихнув Макс, прикриваючи очі. Ой, що зара буде...

- А погана? - негайно зрозумів натяк полковник.

- Юлю викрали.

- За яких обставин? - пролунало вкрите кригою питання.

І Макс переказав те, що знав сам. Середа-старший вибухнув розлюченою тирадою, де лайкою не були лише прийменники та вигуки й де у всьому був винний *** шмаркач, якому він довірив свою доньку.

Пан Кирієнко слухав його стоячи струнко й з відстороненим виразом обличчя. З тестем він був цілком згодний і солідарний. Він також вважав себе винним у тому, що не зберіг Юлю. До того ж вирішив, що наступним його подарунком будуть сережки з маячком у кожній, а ще можна обручку вдосконалити.

Ледь полковник замовк, переводячи дух, Максим вставив слово.

- Я носом землю буду рити, Володимире...

- Та знаю я, - втомлено видихнув співбесідник, перериваючи промову. - Ти пробач, то я на емоціях. Старий уже. Я також кину всі сили. У тебе є, що мені дати?

- Так, у нас є підозрюваний. Я скину на пошту.

- Добре.

- Тоді тримаємо одне одного в курсі?

- Звісно. Але діємо без затримок.

- Зрозумів.

Пан Кирієнко перервав виклик і метнувся до ноута Жеки, там зберігалася потрібна інформація. Зібрав все до купи, додав геодані з автівки пана Зегера. Зайшов до своєї поштової скриньки, щоб відправити. І завмер від здивування, коли знайшов там повідомлення від своєї Горгони.

До горла підступив клубок, безсильна злість душила його. Його дівчинка дала йому підказку. І хоч зараз вона вже була марна, це повідомлення, цей промінчик довіри показав, як сильно вірить вона в свого коханого. Вірить, що він знайде її, маючи лише таку крихту інформації.

"Трясця твоїй матері", - вилаявся на злі сльози, які накотилися на очі, й відправив документи панові Середі. А потім і сам став вивчати інформацію докладно, адже до цього часу справою Зегера займався лише Євгеній. А Макс навіть не здогадувався, скільки крові попив його партнерові той Сучков.

***

Юля сиділа, споглядаючи темряву за вікном. Час від часу погляд падав на доріжку освітлену невеличкими ліхтариками. Її вартовий щось тапав у своєму телефоні й також мовчав. Пройшло достатньо багато часу з того моменту, як їх привезли у цей будинок. Раніше жінці здавалося, що вона чує гучні голоси та стогони. Уява малювала страшні картини тортур, які зараз міг зазнавати Павло Павлович.

А що чекає на неї? Чи встигне порятунок вчасно? Як далеко від міста їх вивезли? Пан Сучков дав зрозуміти, що живою вона звідси не вийде, проте одразу вбивати її не стали. Й важко сказати добра це новина чи погана.

"Що за маячня, Юлько! Головне, що ти жива!" - подумки відсмикнула себе полонянка. Проте оптимістичній думці не судилося проіснувати довго.

Двері за спиною високого шатена засмикалася, і він відступив на крок, щоб пустити чоловіка, який зустрічав їх біля будинку. Новоприбулий оглянув Юлю млосним поглядом і ледь не облизався.

- Що там? - перервав його розглядання вартовий.

- Хороша новина, Червоний. Шеф віддав її нам, - майже проспівав чолов'яга, а шатен кинув на жінку, що негайно стиснулася на своєму місці, яскравий збуджений погляд.

Вдаваний спокій відхлинув і стало зрозуміло, що Червоний хоче красуню не менше за свого нестриманого напарника. Втім, варто віддати йому належне, швидко приборкав своє безумство.

- Зрозуміло. Я на хвильку до шефа, доглянь. Тільки руками не чіпай, - додав він, повертаючи співбесідника до себе. - Я перший.

- Не питання, Червоний, - вирячився той. - Ти хлопчина акуратний, після тебе не гидую.

Проте варто було дверям зачинитися, як чоловік метнувся до жінки. Вона не очікувала такого плавного руху та майже кошачої спритності від бандита й мимоволі скрикнула.