36. У лапах звіра

Директорка з інвестицій першою запідозрила недобре й також дістала свій телефон. Неприємна здогадка підтвердилася. Стільникового зв'язку не було зовсім, а мобільний інтернет лише зрідка блимав стрілочками. Спроби достукатися до водія й охоронця на передньому сидінні, як і відкрити віконце до них, ні до чого не призвели. Дверцята й вікна заблоковані, напрямок поки що співпадав із запланованим, але це тільки поки що.

Пан Зегер завмер, розуміючи без слів, що означають дії підлеглої. Й зробив той самий висновок, що й вона, - це викрадення. Негайно пригадав про пораду пана Тягнибока щодо посилення охорони. Павло Павлович не сприймав серйозно застороги щодо того, що невдалі спроби зіпсувати старому ворогові життя, рано чи пізно виведуть пана Сучкова з рівноваги. Розслабився під надійним захистом. Дарма.

Аж ось час настав. З огляду на обставини, Віктору Андрійовичу таки урвався терпець. Тому він переманив Марію. У тому, що саме "старий друг" зробив це, генеральний директор не сумнівався. Дівчині нічого не вартувало дізнатися розклад Павла Павловича, адже великої таємниці з того ніхто не робив.

Пані Середа тим часом написала повідомлення з прохання про допомогу для Максима куди тільки не могла: СМС, месенджери, соціальні мережі, електронна пошта. Всюди дублювала ті самі слова: "Зв'язок на телефоні блокується. Мене з паном Зегером везуть на захід в його особистому автомобілі. Це не жарт. Допоможи!"

Те, що зараз зв'язку немає, не означає, що в якусь мить він не з'явиться. А це, хоч і примарний, але шанс направити Максима правильним шляхом. В тому, що коханий кинеться її рятувати, Юля не сумнівалася. І в тому, що врятує, також. Якщо вже він минулого разу зміг так швидко її знайти, то й тепер зможе.

Втім, невдовзі впевненість її дуже сильно похитнулася. Ці викрадачі до справи підійшли більш серйозно. Вони заїхали на великий темний пустир. Дороги тут не було, колеса грузнули у вологій землі, але викрадачів це не надто сильно хвилювало.

Ледь машина загальмувала, пані Середа почала з увагою роззиратися через вікно. Вона сподівалася впізнати місцевість або хоча б запам'ятати орієнтири, щоб потім передати їх Максимові. Телефон вона вже переклала у внутрішню кишеню куртки. Був невеликий шанс, що її не будуть обшукувати. Минулого разу у неї тільки сумку не забрали.

Коли до дверцят підійшов незнайомці, Юля відсахнулася. В ту ж саму мить замки відімкнулися, дозволяючи бандитам пірнути всередину та дістати пасажирів. Рот Юлі завбачливо закрила широка долоня у шкіряній рукавичці, проте жінка не збиралася чинити опір. У цих обставинах він не мав жодного сенсу.

Це припущення перевірив пан Зегер, який обурено вигукував і вимагав їх відпустити. Але його лише сильніше скрутили та швиденько запхали в іншу машину. В цілковитій темряві марку позашляховика не можливо було розгледіти. А потім і зовсім мішки на голови повдягали. Як і передбачала пані Середа, сумку з її рук вихопили, проте на цьому не зупинилися.

- Телефона немає, - почула вона тихий чоловічий баритон.

- Доведеться пошукати, - пролунала хрипка відповідь. - Ну що, люба, сама віддаси чи помацати?

Навіть через тканину мішка жінка відчула огидний запах дешевих цигарок. Викрадач наблизився впритул. Допомагати йому вона точно не збиралася, тому лише презирливо фиркнула. Захоче облапати, зробить це, просто сказавши, що телефон може бути не один.

- От і добре, - зрадів викрадач.

Рука лягла спершу на одне стегно, потім на інше, промацуючи кишені. Потім бігунок поповз по змійці вниз.

- Нумо швидше, - нетерпляче кинув перший. - Годі світитися.

- Бл*, весь кайф ламаєш, - огризнувся смердючий і, розстібнувши нарешті куртку, побачив внутрішній карман.

Дістав телефон, заштовхнув Юлю в машину й захлопнув дверцята. Невдовзі машина рушила з місця. Пан Зегер підозріло мовчав весь час, тому Юля захвилювалася. Можливо, йому дісталося більше, ніж здалося.

- Павло Павловичу, з вами все гаразд? - шепнула вона сусідові.

- Так, - пролунала тиха відповідь. - Пробач, що втягнув тебе в халепу. Якби не взяв тебе з собою.

- Дрібниці, - фиркнула Горгона, вона до викрадень вже була звична.

Хоча, звісно, вона лише вдавала сміливу. Всередині все тремтіло від страху. Але чорта лисого вона покаже це комусь. Хотілося ревно ридали й зариватися на грудях у Максима. Й вона обов'язково поридає. Потім. Коли опиниться вдома в гарячих обіймах коханого.

Викрадачі не розмовляли, музику не вмикали й здавалося навіть не дихали, тому дверцята, що несподівано відчинилися, змусили Юлю підскочити на місці.

- Швидше витягуй його, - гаркнув новий голос. - Шеф уже двадцять хвилин чекає.

Хтось смикнув Юлю за руку й витяг з машини.

- А це що? Секретарки бути не повинно було.

- Мені звідкіля знати? - обурився прокурений викрадач. - Треба було діяти швидко. Машину ніхто не обшукував.

Юля потягнулася, щоб зняти мішок з голови, сподіваючись, що під час сварки про неї забули.

- Ми прибрати водія та охоронця, як і наказали, - пролунав праворуч вже знайомий тихий баритон, а рука завбачливо перехопила жіночий зап'ясток. - Про те, хто повинен чи не повинен бути в машині, піклувався ти. Чи я помиляюся?

Пауза тривала лише мить, але пані Середа чітко усвідомила, що серед викрадачів єдності нема.

- Гаразд, ведемо обох. Шеф розбереться.

Всі рушили. Чоловік, який вів Юлю, продовжуючи тримати за зап'ясток, попереджав про сходинки й пороги. Панові Зегеру пощастило менше. Вигуки та прокльони лунали кожного разу, коли дорогою він перетинався, а подекуди й падав. Проте його лише підганяли.

Підбори спершу стукали по кахельній підлозі, потім звук кроків став глухим і нарешті потонув у килимі з високим ворсом.

Рука, яка утримувала зап'ясток Юлі, стиснулася сильніше, змушуючи зупинитися. Не виконати мовчазний наказ полонянка не наважилася.

- Нарешті ми зустрілися, Павлику, - пролунав саркастичний і начебто знайомий Юлі голос.