25. Не йди

- Не пологовий будинок, а прохідний двір якийсь, - невдоволено бурмотіла санітарка, видаючи бахіли та лікарняну накидку, яка ледь доходила велетенському чоловікові до середини стегна.

- Нові правила, Михайлівно, - посміхалася їй молоденька медсестричка й потай підморгнула Максові, мовляв, не звертайте уваги на заслужену працівницю.

Коли відвідувач впорався з одягом, вона швиденько задріботіла білосніжними балетками по кахельній підлозі лікарні. Макс ледве встигав за нею, незважаючи на те, що один його крок вартував щонайменше трьох кроків дівчини.

На потрібний поверх вони злетіли сходами, співробітниця закладу пояснила це тим, що ліфти тільки для вагітних та породіль. Та чоловік не потребував пояснень. Йому просто було ніяково у цьому біло-рожевому царстві, де чоловіки були лише випадковими перехожими.

Катя з малюком були в палаті самі.

- Здоров був, куме, - усміхнулася білявка, підводячись з ліжка.

Говорила вона тихо, тому Макс так само тихо відповів:

- Вітаю. Як самопочуття?

- Краще, ніж я передбачала, - Катя вказала на стілець, а сама повернулася на ліжко. - Вчора після пологів думала, що тиждень звести ноги не зможу, а сьогодні, наче нічого, бігаю... Хоча тобі ці подробиці ні до чого, пробач.

- Як вирішили назвати малого? - швидко перестрибнув з інтимної теми чоловік.

- Роман. На честь діда чоловіка. Він цього дуже хотів.

- То та розмова була просто шантажем? - посмішка поповзла по обличчю Макса.

- Ні, - хоч Катя й розмовляла бадьоро, але вигляд мала дещо змучений, тож важко було зрозуміти, коли вона жартує, а коли говорить серйозно. - Зараз я - гормональна бомба, на емоціях можу будь-що утнути. Але все ж сподівалася, що ти погодишся на хрещеного.

- Та я і так би погодився, без умов. Відмовлятися ж не можна.

- Ну, я казала це не стільки для тебе, скільки для тих, хто в цей час були поруч... Не важливо. Ти дзвонив Юлії... Юлі сьогодні?

- Навіщо? - відвів погляд чоловік.

- Ви домовлялися, наскільки мені відомо.

- Справ не початий край, не встиг.

- А-ам... Така собі відмазка, - попеляста знову читала його як відкриту книгу.

Можливо, якби на брехні його зловив хтось із друзів, він розповів би про вчорашню зустріч з Миколою, але перед дівчиною проявляти ревнощі, вважай - слабкість, не хотів. Але й переконувати її марно. Тому він просто знизав плечима та не відповів.

- Вам потрібно зустрітися та поговорити, - не відступала Катруся.

- Я, напевне, почекаю з цим, - слова вирвалися самі, але це те, що він відчував.

Зустрічатися з Юлею та чути чергову відмазку він був не готовий. І не даючи Каті вставити ще якусь розумну думку, піднявся зі свого місця.

- Мені вже час бігти. Завтра на виписку обов'язково буду. Кинеш повідомлення о котрій приїхати.

- О тринадцятій п'ятнадцять, - невдоволено пробурмотіла Катя, поглядаючи на нього з-під насуплених світлих брів.

- Чудово. Тоді до завтра. Хрещенику вітання передавай, - кивнув він убік люльки й поспішив геть.

Опинившись в машині, опустився чолом на кермо. Жорстка шкіра негайно увібрала його тепло й припинила охолоджувати гарячкуваті думки. Макс нервово розсміявся. Останнім часом він сам себе зрозуміти не міг. Утік, як якийсь боягуз. Так наче від нього нічого не залежить. Е, ні! Не тікатиме він від проблем!

Повернувши ключ запалювання, пан Кирієнко спрямував машину до офісу Зегер-груп. Але там його спіткала невдача. Секретарка повідомила, що керівництво в повному складі поїхало на бенкет на честь дня народження когось із шанованих партнерів. Макс подякував та вийшов на вулицю.

Як завжди. З цією жінкою нічого не могло пройти як треба, наче сам всесвіт тикав палиці в колеса.

У силу всесвіту, як і в решту божественних речей, Макс не вірив, тому відступати не став. Довелося наступити на горло самолюбству та подзвонити Катерині.

- В офісі її немає, - пробурмотів у слухавку так, наче то вона його туди відправила. - Де тепер її шукати?

- У "Зозулиній садибі". Це заміський комплекс. Гена зараз там. Якщо під'їдеш, він тебе проведе. Тільки костюм одягни.

- Краще почекаю її біля будинку... - з'ясовувати стосунки серед натовпу на якомусь великосвітському заході не хотілося.

- Ні. Не гай часу. Завтра щоб разом приїхали, - суворо перервала його Катя й поклала слухавку.

Макс вилаявся, але поспішив додому перевдягатися. Й уже за годину під'їхав під високий паркан стилізований під чорний дуб. Ворота були привітно відчинені, тож він сміливо заїхав у двір. Ледь знайшов місце для своєї машини посеред люксових автівок й рушив до будівлі комплексу, одночасно викликаючи Геннадія.

Чоловік вже чекав на нього на порозі найбільшої з будівель. Потиснув руку, знову пробігаючи оцінювальним поглядом по здоровезному качку, наче намагаючись зрозуміти, що в ньому знайшла його дружина. Провів всередину, небагатослівно пояснюючи ситуацію, й залишив біля входу до великої осяяної десятками кришталевих світильників зали.

Залишившись сам, Макс пішов вздовж стіни приміщення овальної форми, яке своїм оздобленням нагадувало бальну залу якогось Людовіка. Він шукав поглядом знайому статуру, але марно. Її не було ні серед людей, що марно тинялася залою, ні серед тих, хто танцював, ні серед великих та малих компаній. Вийшов на терасу, але й там Юлю не знайшов.

Повернувся до зали. Тут на очі трапилися сходи на другий поверх. Напруга та хвилювання, що зростали з кожною миттю, підганяли наче ось-ось має статися щось погане. Він майже злетів по сходах, але завмер на останній сходинці, бо побачив її. А також можливе джерело неприємностей - біляву потилицю пана Кологуба. Максим рішуче подолав відстань, що відділяла його від парочки, й, порівнявшись з Миколою, встав напроти Юлі.

- Ти? - здивовано підлетіли брови брюнетки.

- Я, - погодився Макс й зухвало додав: - Не очікувала?

- Не очікувала, - кивнула Юля, яка вже встигла опанувати себе й стала швидко оцінювати ситуацію.