21. З почином, Юліє Володимирівно!

Юля з невимовним жахом втупилася на руку, намагаючись заспокоїти свідомість та пульс. Ще ніколи в житті вона не реагувала на чоловіка таким чином. Тож зовсім не Макса, а себе, своєї реакції на нього вона боялася більше за все.

- Ти зблідла, - долоня зникла, як і тепло, яке вона так щедро дарувала ще мить тому. - Отже все ж таки боїшся.

- Ні, - вперто промовила Юля й тепер уже сама потягнулася до чоловічих рук. - Я не боюся тебе. Зрозумій мене правильно - я не вільна.

- Ти не заміжня, - майже прогарчав Максим, дивлячись на тонкі світлі пальчики, які стискали його кулак.

- Так, не заміжня, однак все одно не вільна.

- І ти не кохаєш його, інакше з цього б починалася твоя відмова.

- Так, не кохаю, - Юля нервово стиснула губи. - Але це не змінює того факту, що я досі перебуваю у стосунках. Я не хочу так... І не буду... зраджувати.

- То розірви ті стосунки.

- Миколи немає в місті. А такі речі телефоном не повідомляють.

Макс не витримав, обхопив простягнену ручку, залишив легкий поцілунок на зап'ястку й притулився губами до ніжної долоні. Юля шумно видихнула й злегка поворушила кінчиками пальців, пестячи та вбираючи відчуття від дотику до шорсткої й одночасно м'якої щоки.

- Відвези мене додому, будь ласка, - тихо, але впевнено попросила Макса, він з розумінням кивнув.

Але спокійним пан Кирієнко був лише ззовні. Всередині все клекотіло. Бажання готове було вирватися в будь-яку мить. Він хотів заволодіти цією жінкою. Цілком і без залишку. Малесенька надія, яку вона так необачно подарувала в розмові за кавою, майже вимкнула мозок.

"Хочу її зараз", - билася у скроню шалена думка.

Але було не можна. Не можна відлякати. Не можна тиснути. Не можна вимагати. Найменша дія викличе супротив у сто разів більший за дію.

Проте, коли вони під'їхали до будинку пані Середи, перш ніж вона вийшла з машини, не витримав та спитав про те, що найбільше турбувало:

- Коли він повернеться? - це було важливо, адже чекати півроку чи навіть місяць Макс не хотів. Зрештою можна ж поїхати до того іншого міста й розповісти все в очі. - Я не збираюся чекати занадто довго.

- Ти вільна людина й не зобов'язаний чекати занадто довго, - фиркнула Юля, в словах чоловіка їй почулася спроба шантажу, на який вона завжди реагувала однаково: "Не подобається - ніхто не тримає".

- Трясця, я не про те. Ти просто повинна подзвонити йому та спитати.

- Слухай, давай ти не будеш говорити мені, що я повинна! Завжди так. Ледь проявиш симпатію до чоловіка, як він вже намагається залізти та помітити територію! Я чотири роки була "за мужня", - Юля зобразила пальцями лапки, - і більше не збираюся в це пекло повертатися.

- Ти кожне моє слово багнетами зустрічаєш! Я не збираюся тебе пригнічувати і завжди прислухаюся, хіба ні? Та я вже майстер спорту зі слухняності! Інша б верещала від захоплення, а ти все невдоволена.

- Ну пробач, що я така! - вигукнула брюнетка, згадка про "іншу" різонула по самолюбству.

- Не вибачайся, я сам обрав тебе, - ці жорсткі слова раптом змусили Юлю охолонути та завмерти. - Й стримуватися заради тебе також мій вибір. Проте це дуже важко, повір мені, - рука лягла на жіноче коліно, яке оголилося під час сидіння, і чоловік втупився пропалюючи поглядом світлу шкіру під своєю рукою. - Тому прошу, якщо, як ти сказала, я тобі хоч трохи симпатичний, піди на невелику поступку: подзвони йому якомога швидше та спитай, коли він планує повернутися.

Чоловік підняв очі та затопив поглядом сповненим благання, а його рука, здавалося, стала існувати самостійно. Пальці ледь стиснулися, змушуючи хвилю мурашок кинутися вверх по стегну, а слідом за ним рушила й сама долоня. В цю мить Юля здалася, стегна самі розслабилися, дозволяючи чоловікові піти далі. Вона хрипко видихнула:

 - Добре. Я подзвоню.

- Дякую, - він наблизився, цілуючи у шию ледь нижче вушка, а потім загарчав та випростався. - Тоді бувай. Ми з Жекою прийняли рішення й уже підготували новий бізнес-план. Тепер лишилося знайти віконце у твоєму розкладі. Так Марійка сказала, - останні слова він промовив з посмішкою, побачивши, що жінка й досі не може опанувати себе після його пестощів.

Сказати, що пані Середа була розчарованою - нічого не сказати. Й це одразу було помітно. Проте побачивши усмішку в погляді Макса, вона негайно зібралася.

- Подзвони мені в понеділок зранку, і я подивлюся, що з цим можна зробити, - якомога спокійніше промовила вона.

Опинившись в своїй квартирі, Юля тихесенько сповзла на підлогу. Емоційна гойдалка, яка підхопила її від вчорашнього вечора й не лишала аж донині, геть вибила з колії.

А тепер ще й з середини все розривали протиріччя. Одна частина Юлі казала, що до біса принципи, потрібно брати чоловіка просто зараз, інакше від нестачі пестощів вона скоро почне кидатися на людей. Інша частина лаяла Максима за те, що почав чіплятися, третя - за те, що зупинився. Дісталося в думках і Колі, який з одного боку повинен вберегти її від нахабного охоронця, а з іншої - піти в туман і не заважати її особистому щастю.

- Отже, Юліє Володимирівно, - сказала собі, вліпивши погляд углиб коридору, - здається ви вперше в житті закохалися. З почином.

Вона засміялася, а по щоках чомусь потекли сльози. Але занурюватися в істерику надовго не стала. Велике діло опеньки! З ким не буває. Прожила півжиття, жодного разу не відчувши цього божевільного почуття, й раптом - закохалася. Та ще й у кого? В людину, яку майже рік вважала своїм особистим ворогом, вбивцею.

Щоправда в житті пан Кирієнко виявився не таким деспотом, як в роботі. Проте Юля зрозуміла це тільки зараз. Їй навіть трохи соромно стало за себе ту, яка відмовлялася підкорятися, вважаючи його дії та слова особистою образою. А він просто робив свою роботу. В той час, як неформальному спілкуванні був геть іншим. Ні, він не підніжок й свою лінію гне впевнено, але при цьому наводить аргументи, з якими важко сперечатися.