17. Бар з минулого

Юля трохи посиділа, обмірковуючи отриману інформацію. Отже, ласкаво спілкувався з Катериною? А потім вона... Ревнувала? Звучало як нісенітниця. Та й з якого дива вони спілкуються? І як давно? Що взагалі це все означає? Дивно.

Але вголос пані Середа сказала геть інше:

- Мені здається, що це якась помилка. В будь-якому разі, зараз нам ніколи займатися вирішенням чужих особистих питань, чи не так? Подивіться чи прийшли документи з юр. відділу.

- Добре, Юліє Володимирівно, я зараз, - заметушилася секретарка.

- Надішліть тоді мені на пошту.

- Звісно.

Юлія Володимирівна увійшла до кабінету й рушила в бік стола. Незрозуміле почуття клекотіло в грудях, піднімаючись вище та застрягаючи неприємним клубком у горлі. Розгубленість замішана на роздратуванні. Ревнощі?

Жінка сіла за робочий стіл, активувала екран ноутбуку. Спробувала прочитати вхідне повідомлення, але не могла зрозуміти, чому літери ніяк не складаються в слова. Такого з нею ще не траплялося. Вона не могла зосередитися на роботі. Пальці тягнулися до смартфону. Хотілося з'ясувати правду негайно.

Не в змозі більше боротися з собою, Юля знайшла потрібний контакт.

- Алло, - почувся у слухавці знайомий голос. - Добрий день, Юліє Володимирівно.

- Катю, а що у вас за справи з паном Кирієнком? - як завжди без околяса поцікавилася пані Середа.

- Не у мене, а у компанії, - прилетіло у відповідь. - Інвестиційний проєкт. Хіба Максим Євгенович не розповів вам вчора? Він же заходив.

- Ні, - розгублено похитала головою брюнетка, наче співбесідниця могла її побачити.

- Дивно, - навмисне спантеличено промовила Катерина. - Навіщо ж він тоді заходив?

- Не... На... прохання батька, - брякнула Юля перше, що спало на думку, а на іншому кінці жінка тихенько гмикнула - легенда у цих двох співпадала навіть без домовленості.

- Ну, тоді, можливо, він забув... чи не наважився.

- Сумніваюся, що цей чоловік може бути нерішучим.

- Мені здалося, що він сильно змінився з нашої останньої зустрічі. Гадаю, що це вплив жінки... Ой, Юліє Володимирівно, у мене вхідний... - заметушилася керівниця відділу контролю якості.

- Так, звісно. Відключаюся, - пані Середа згадала, що вони все ж таки на роботі, й перервала виклик.

Нова інформація не тільки не допомогла заспокоїтися, але й занепокоїла ще більше. Якийсь інвестиційний проєкт, який має відношення до пана Кирієнка. Якась жінка, яка змінила його. А ще виникло відчуття, що Катя, якщо не бреше їй, то щось суттєве не договорює.

Але все ж потрібно працювати. Добре, хоч останні кілька днів навантаження зменшилося, й додому вона поверталася, як біла людина, до восьмої, а вчора ще й на тренування примудрилася потрапити, в басейні поплавати. Юля так-сяк повернулася до роботи. Непомітно занурилася настільки, що не одразу помітила Марію, яка нерішуче стукнула в одвірок, щоб привернути увагу, й тепер топталася на порозі.

- Юліє Володимирівно, - покликала дівчина, і директорка нарешті відірвалася від монітора.

- А? В чім справа? - трохи розгублено поцікавилася керівниця.

- Я хотіла відпроситися.

- Бабусі знову погано? - брюнетка насупила брови.

- Так, пробачте, - секретарка, хоч і виглядала винуватою, але навіть не намагалася якось виправдатися чи пообіцяти відпрацювати.

Пані Середа поглянула на великий настінний годинник, якій відображав час одразу декількох часових поясів - подарунок одного з партнерів, зітхнула.

- Не критично. Всього півгодини до кінця робочого дня. Йдіть.

- Дякую.

Секретарка шмигнула геть, залишаючи двері незачиненими, щоб можливі відвідувачі не лишалися непоміченими з кабінету. А директорка повернулася до своєї роботи. Закінчивши, вона здивовано глянула на годинник. Пройшла всього година після того, як Маша пішла. Юля вже й не пам'ятала, коли закінчувала зі справами так рано.

Звісно, за бажання, можна було б зайнятися чимось ще, адже обсяг нескінченно поповнюється, але бажання не було. Організм відчайдушно вимагав відпочинку. Тож Юля викликала водія зі стійким наміром впасти у ліжко щойно опинеться вдома. Проте щойно вона опинилася в машині, в душу знову почала прокрадатися самотність.

Лишатися самій не хотілося, не хотілося повертатися в пусту квартиру. Миколі дзвонити також не хотілося, бо це не має жодного сенсу. Чоловік не зможе приїхати, а жалості з приводу того, як він скучив, зроблять тільки гірше.

Рішення було прийнято ще до того, як Вадим сказав своє звичне: "Ну що, додому?", тож директорка заговорила першою:

- У мене сьогодні ще одна зустріч. Напівофіційна, - водій кивнув, розуміючи, що це означає. - Тож закинете мене й можете бути вільним.

Пані Середа пригадала й сказала назву бару, в якому вона колись, десь років десять тому, коли була студенткою, гуляла з одногрупниками.

Водій ввів назву закладу в пошук і поїхав за вказівками навігатора. Під'їхав до будівлі, що стояла просто біля дороги, навідміну від житлових будинків, які наче ховалися за вже зеленою огорожею з дерев. Половина будівлі була вкрита великими глянцевими панелями, чи то темно-синього, чи то темно-фіолетового кольору, а друга була з затемненого скла, яке давало розгледіти силуети відвідувачів та меблів, коли всередині горіло світло. Вадим допоміг керівниці вийти з машини й попрощався.

Юля трохи невпевнено ступила в приміщення, дивуючись сама собі, чому обрала саме це місце. Можливо, тобто, швидше за все, тому що це був ледь не єдиний бар, назву якого вона точно пам'ятала. До того ж, цей заклад вона не раз відвідувала, хоч і дуже давно.

Внутрішнє оздоблення дуже змінилося. Раніше бар був оформлений у стилі лофт - лаконічний, але затишний, а зараз переважав хай-тек - холодний та функціональний. Але планування залишилося колишнім, тож жінка впевнено пішла крізь майже порожній зал до барної стійки.

Народ тільки починав заповнювати приміщення, музика ще не гуркотіла, оглушаючи, тож було цілком затишно.