14. Візит

Макс під'їхав до знайомої будівлі й за звичкою оцінюючи оглянув простір. Нічого не змінилося. Той самий майданчик для паркування, та сама скляна коробка з подекуди відкритими вікнами. Щоправда тепер на нього через них ніхто не витріщався. Звісно, пані Середи ж поряд немає.

Чоловік пройшов через охорону, показавши посвідчення. Здається, один з охоронців його навіть впізнав. Гарна пам'ять у чоловіка. Піднявся на ліфті й підійшов до знайомих дверей.

Хвилювався страшенно, навіть комір футболки, здавалося, тиснув на горло. Нервово поправив одяг, не стукаючи, як заведено у цій компанії, зайшов до приймальні. Нерішуче завмер на порозі. Якось тут все змінилося. 

Ледь вловимі для звичайного погляду, але кардинальні для професійного, зміни відбулися в цьому приміщенні. Та що найголовніше замість блакитних Катрусиних на нього поглянули величезні горіхового кольору очі, прикрашені густими накладним віями й неймовірного розміру стрілками. Дівиця приречено зітхнула з виглядом "Як ви всі задовбали" й прибрала з плеча хвилясте темно-коричневе пасмо.

- А де Катя? - спитав, дурнувато втупившись на "красуню".

Макс не міг повірити власним очам. На скільки він встиг пізнати пані Середу, міняти свою людину без вагомої причини вона б не стала.

- Яка Катя? - пролунало цілком передбачуване питання, але за мить дівчина нарешті розгледіла у відвідувачі стороннього привабливого чоловіка й, додавши голосу млосності, а погляду грайливості, додала: - А ви хто?

Макс на спокусливий маневр уваги не звернув, бо весь цей час посилено скрипів звивинами. Як на ім'я-по-батькові звуть пані Середу він запам'ятав, тому що сто разів повторював їх, а ось Катя була просто Катею. Ну, або Мишкою.

- Катерина Віталіївна, - нарешті видав відповідь, прізвище так і не згадав. - Вона раніше у цій приймальні працювала.

- Ах, Катерина Віталіївна... Вона тепер керівниця відділу контролю якості, - почулася трохи недбала відповідь, мовляв, усі так можуть.

"Отже попеляста мишка під патронатом змії-керівниці також пробила собі дорогу у світле майбутнє", - подумав Макс й з насторогою спитав:

- А пані Середа на місці?

Аж раптом Юля також тут вже не працює. Де її шукати тоді?

- Хто ви, юначе? - "юначе" це чудо сказало з таким придиханням, що пан Кирієнко щиро захвилювався, чи немає у нещасної астми. Звичним рухом дістав й показав посвідчення.

- Капітан Кирієнко Максим Євгенович.

- Он воно що, - дівиця награно злякано прикусила пухку губку, але говорити стала нормально: - Юлія Володимирівна тепер директорка з інвестування. Її кабінет на місці колишнього кабінету генерального...

- Дякую, - кивнув Макс, подальших інструкцій він не потребував.

Вийшов з приймальні, пішов за знайомим маршрутом. Сам він до гендиректора ніколи не заходив, але бачив, як це робить пані Середа. Знову опинився в приймальні, але цього разу більшій та світлішій.

- Здрастуйте! Юлія Володимирівна у себе? - не став більше розмазувати сентименти тонким шаром.

Він вже сто разів засумнівався у розважливості свого пориву. Й тепер відверто не розумів, на біса сюди припхався.

У цій приймальні, на відміну від попередньої, по ньому негайно пройшлися сміливим оцінювальним поглядом без краплі жіночої зацікавленості. Очі також горіхового кольору, але макіяж стриманий, й волосся по плечах не розкидане - прибране у високу зачіску.

- Добрий день. Вам не призначена зустріч, - не питала, а повідомляла секретарка.

"І де вона таких бере?" - промайнуло в голові, але вголос сказав інше:

- Мене звуть Кирієнко Максим Євгенович. Сповістіть про мене і, якщо Юлія Володимирівна зараз не на зустрічі, вона зустрінеться зі мною.

Недовірливо піднята брова й нове прискіпливе оглядання остаточно збили з Макса впевненість. І чого він раптом вирішив, що пані Середа не начхає на його появу, якщо раніше завжди так робила?

Продовжуючи поглядати на відвідувача, секретарка все ж таки ввімкнула внутрішній зв'язок і повідомила про візит. На іншому кінці зависла хвилинна пауза, а потім почулося холодне: "Нехай входить".

Третій оцінювальний погляд пройшовся вже по спині чоловіка в звичайній чорній футболці з короткими рукавами. Марія вперше бачила незапланованого відвідувача, якого пані Середа дозволила впустити.

***

На новій території Юлія Володимирівна почувалася вільно. Вона сиділа за великим столом, як завжди обкладена тонною макулатури. Свого роду бар'єр між нею та всіма прийдешніми неприємностями.

Цей кабінет кардинально відрізнявся стилем від її попереднього. Якщо там довкола був комфортний класичний інтер'єр з коричневими меблями й у відносно темних кольорах оздоблення, то тут переважали білий колір та метал.

Схоже, ремонт після попереднього власника вона не робила, а просто заповнила простір своїми речами. А тому простір той не був повністю "своїм". Наче трохи висвітлюючи фатальний образ брюнетки.

В руках пані Середа тримала ручку й щось масовано підписувала, не забуваючи спершу пробігати поглядом по тексту.

Коли зайшов Максим, вона все ж таки завмерла на мить чи дві, вдивляючись в чоловіче обличчя, поки за ним не зачинилися двері.

- Щось трапилося? Здрастуйте, - трохи відсторонено заговорила вона, повертаючись до роботи. 

- Привіт. Ось, зайшов вибачитися особисто.

- Повідомлення було достатньо, - в голосі не було ані знущання, ані роздратування. Схоже, її слова були правдою. Проте незнання не давало Максові спокою, не дозволяло просто так взяти та піти.

- Боюся, що спершу повинен дещо прояснити, - він підійшов та став поряд з кріслом для відвідувачів, нервово побарабанив пальцями по спинці. Схоже, сісти йому так і не запропонують.

- Що саме? - не відволікаючись від своєї справи, спитала директорка.

Після невеликої паузи у відповідь пролунало питання:

- Що саме я казав?

- Тобто? - Юля знову підняла погляд й відклала ручку, такою розгубленою Макс її ще не бачив.