9. Друзки

Юля відсторонено спостерігала за тим, як маленькі крапельки падали зі скляного флакона, щоб потім пробігти по тонкій трубочці та скотитися просто їй у вену. Вона вже давно не плакала, заспокійливе добре діяло.

Батько щойно пішов. Таким переляканим Юля його ще ніколи не бачила. Чи швидше за все не пам'ятала, адже колись йому довелося пережити дещо значно гірше.

В присутності батька вона бадьорилася, жартома називала себе дурепою, яка пішла з незнайомцями, навіть не глянувши на документи, й намагалася посміхатися. Володимир Сергійович також намагався посміхатися у відповідь, але не міг приховати тремтіння губ, коли слухав плутану розповідь доньки про те, що їй ніхто нічого поганого не робив і навіть не погрожував. Коли дійшла до місця з захопленням, замовкла. Сил не було розповісти, який жах вона пережила. Але не від погроз Сашка, а від пронизливого холодного погляду з розрізу маски. Погляду вбивці.

- Його посадять за те, що він убив його? - нарешті спитала жінка, умисно не називаючи імен.

- Звісно, що ні, - Володимир Сергійович не знав про те, що думає про ситуацію Юля, тому подумав, що донька хвилюється за свого охоронця. - Проведуть внутрішнє розслідування. Зберуть показання про те, що його дії були обґрунтовані...

- Але вони не були обґрунтовані, тату. Він жорстоко убив безневинну людину.

- Але... - полковник поглянув у ядучо-зелені від злості очі доньки. - Розберемося, - коротко пообіцяв він. - А тепер відпочивай.

Й пішов. Пішов швидко, незугарно попрощавшись. Схоже, й справді побіг розбиратися.

Ось і лежала тепер Юля в цілковитій самотності, розважаючи себе спогляданням крапельниці. Спати вона боялася, тому що кожного разу, коли закривала очі, бачила жахаючий холодний погляд. Чула злі слова обох чоловіків. І думала, що якби пан Кирієнко так не насідав, то вона точно б умовила Сашка здатися.

Якби...

Коли Юля відкрила очі в палаті було темно. Довелося підвестися з ліжка та пройтися до вимикача біля дверей. Нічника біля ліжка не було, а знаходитися в темряві та невідомості не хотілося.

Знайшла поглядом свої речі. Поряд зі стосом одягу лежала сумка. Хто приніс її, жінка не помітила, але була цій людині щиро вдячна. Адже там було все.

Дістала з сумки телефон. Виявляється було не так уже й пізно, всього лише восьма вечора. В сповіщеннях декілька пропущених дзвінків від Каті, генерального, пана Кирієнка.

Спершу подзвонила секретарці. Та досі була в офісі, доробляла завдання іншого відділу. Коли дівчина почула, що з керівницею все гаразд, і вона вже завтра вийде на роботу, розплакалася у слухавку. Спробувала щось сказати, але Юлія Володимирівна перервала її, пообіцявши всі подробиці назавтра.

Потім дзвінок Павлу Павловичу. Тут кількома фразами не обійшлося. Довелося надати повний звіт ледь не по хвилинах, в тому числі й про загибель співробітника. Генеральний, судячи із довгого мовчання після розповіді, перебував у глибокому шоці. Через деякий час пробурмотів, що подробиці треба буде обговорити пізніше й відключився.

Жінка знизала плечима. Які ще подробиці він хоче обговорити, вона і так все розповіла? Але вирішила не перейматися, бо була проблема важливіша. Через нервову напругу їй завжди сильно хотілося їсти. А оскільки день вийшов не просто напружений, а геть божевільний, їсти хотілося страшенно.

Тож Юля накинула на плечі піджак, не ходити ж лікарнею в одній сорочці, а халат тато привезти не здогадався, й вийшла в коридор. Знайшла поглядом сестринський стіл й тихенько пішла туди. В розширені коридору знаходилися диванчики й тихенько працював телевізор. Кілька пацієнток разом із медперсоналом уважно спостерігали за пристрастями, що розгорталися на екрані.

Саме в цю мить герой розправляється з головним лиходієм й врятована героїня кидається в його обійми, із вдячністю даруючи пристрасний поцілунок. Грає неймовірно романтична музика. Й поки вдячність не перейшла в горизонтальну площину, Юля поспішила підійти до медичної сестри й спитати, чи можливо їй в цю годину не померти з голоду.

Медсестра, побачивши "важку" пацієнтку ахнула й, підхопивши її під руку, потягла назад в палату. Дорогою повідомила, що, виявляється, в її палаті є холодильник, а розігріти їжу можна в їдальні. Але, оскільки ходити пацієнтці не можна, то вона все зробить сама.

Юля здивовано поглянула на жінку, а потім здогадалася, що тато, напевне, попрохав виявити особливу турботу своїй донці. Але чого б це раптом її охрестили "важкою"? Почувалася вона добре. Сьогодні, нехай уже, нічку похворіє, а завтра зранку злітає додому причепуритися й знову - в робочі будні.

Але планам не судилося збутися. ЇЇ не тільки зранку, а й по обіді не виписали. Навіть вимогу відпустити під розписку проігнорували. Пані Середа спершу обурилася такою поведінкою ескулапів, але в процесі розмови все ж вловила між слів, що не відпускають її зовсім не через стан здоров'я, а на прохання одного їй відомого полковника поліції.

Подякувавши лікареві, жінка вийшла з ординаторської. Ще раз поглянула на вихід з відділення, який ще вчора ввечері (вона це точно пам'ятала) був відкритим навстіж. З силою видихнула, заспокоюючись, та рушила до палати, щоб мати серйозну розмову.

- Тату, що це означає?

- Погроза не повністю усунена, - Володимир Сергійович не потребував пояснень, й відповідав відповідно.

- То прикріпи до мене охорону й дозволь виписатися з лікарні. Що за дитячий садок? Я обіцяла керівництву, що сьогодні вийду на роботу.

- Добре. Тоді завтра...

- Ні, тату, не завтра. Сьогодні. Я повинна вийти на роботу сьогодні.

- Юля, ти розумієш, що... тобі потрібно відновитися. Пережити втрату...

- Й мені це буде значно легше зробити, якщо я буду займатися чим-небуть корисним, а не тухнути в палаті чи перед теліком з двома каналами.

Юля ледь не сказала: "Яка, до біса, втрата, якщо в мене угода вдруге на стадії підписання зривається?", але не захотіла показувати батькові, яким черствим стало її серце за чотири роки проживання з Волковим. Сашко почав розтоплювати її серце - так, але до того, щоб повернути його до нормального стану, було ще дуже-дуже далеко.