8. Вбивця

З будівлі Зегер-груп Юлю виводили як під конвоєм: один охоронець попереду, другий позаду. Йшли швидко, тож жінка на високих підборах ледь встигала тримати крок. Також вона відмітила, що русява парочка була схожа на метушливих голубів, які весь час крутили своїми головами у пошуку небезпеки. Так наче в будь-яку мить їх можуть атакувати з усіх боків.

У пані Середи було небагато досвіду в спостереженні за особистою охороною, але їй здалося, що ці хлопці аж занадто перестраховуються. Невже все настільки серйозно чи, може, в них недостатньо досвіду, а може, причина геть в іншому?

Вони пройшли стоянку та сіли у чорний позашляховик. Ці хлопці, на відміну від неголеного неандертальця, пам'ятали про манери: й двері відчинили, й допомогли сісти в машину. Той, що вищий, сів за кермо, другий - поряд з жінкою.

Машина рушила з місця, швидко набираючи оберти, так, ніби за ними хтось гнався. Юлю тіпало від нервової напруги, в голові стрибали неспокійні думки: "Скоріше б це все скінчилося. Скоріше б побачити батька". Вона розуміла, що, якщо батько приймає участь в оперативних заходах, то з ним напевне все добре. Тільки це заспокоювало й не давало зануритися в паніку.

Їхали доволі довго, навіть в урахуванням того, що центр міста вдалося проскочити без заторів. Кілька разів їй навіть здалося, що вони зробили декілька зайвих петель. Потім зрозуміла, що так воно і є, і що зроблено це навмисно, щоб виявити можливий хвіст.

Зрештою під'їхали до невеликої двоповерхової будівлі, ззовні наче покинутої. Юля з недовірою підняла брову - і це їхнє "безпечне місце?" Але вголос нічого говорити не стала. Ба більше, раптом відчула себе спокійно та впевнено. Втомилася боятися.

Вийшли з машини й тим самим строєм рушили в бік будівлі. Тепер йшли не так швидко, схоже, охоронці вирішили, що небезпека минула. Проте повністю не розслаблялися навіть тут. Той, що йшов попереду, весь час озирався, наче боялася, що хтось нападе на нього зі спини.

Як і передбачала Юля, всередині був свіжий ремонт, а зовнішня занедбаність була лише прикриттям. Пані Середа намагалася не звертати уваги на дивну поведінку меншого охоронця. Йшла як завжди - натягнута, як струна, й ні на кого не дивилася.

І лише коли вони ввійшли в одні з дверей, ноги жінки ледь не підкосилися. За столом біля заґратованого вікна сидів Ткач Олександр Вікторович.

- Здрастуйте, Юліє Володимирівно, - трохи збентежено посміхнувся він. - Пробачте, що так вийшло.

Юля озирнулася на чоловіків, які заступили вихід. Потім оцінила стан приміщення. В доволі великій кімнаті на три вікна з меблів був лише згаданий стіл й три стільці, а ще чи то шафа, чи то сейф просто біля входу. Зі старих дерев'яних вікон відчайдушно пробивався протяг, тож тут навряд чи було тепліше, ніж на вулиці. Старий лінолеум пішов горбами й потріскався. Видно, що колись тут була якась контора, і чомусь цього приміщення ремонт не торкнувся.

Нарешті погляд знову повернувся на Сашка. Він сидів за столом, спираючи на нього передпліччя. Ані наручників, ані мотузок на ньому не було. Але було в його вигляді щось таке, що змусило жінку занервувати. За той час, поки його не бачила, щось невловимо змінилося в чоловікові. Занадто розслаблена поза й при цьому майже щире каяття на обличчі.

Навіть якщо він і зрадив її, пані Середа не могла сердитися на водія, занадто довго він зігрівав її безрадісне існування щирою турботою.

- Нічого страшного, - відповіла вона, намагаючись пом'якшити вираз свого обличчя. - Напевне, у вас були причини на те.

В цю мить обличчя чоловіка перекосило як наче від болю. Він майже сказав: "Ви надто хорошої думки про мене", але швидко отямився.

- Це означає, що ви будете поводитися розсудливо?

- Я завжди поводжуся розсудливо.

- Це дуже добре. Я б не хотів завдавати вам болю... Та й не зміг би, напевно, - усміхнувся Сашко й кинув оком убік охоронців біля виходу. - Сідайте. Нам треба декого дочекатися, а потім ми подзвонимо вашому батькові.

Юлія Володимирівна пристала на пропозицію та сіла напроти свого колишнього водія. Один з охоронців вийшов. Лишився той, що вищий.

- То ви тут, щоб утримувати мене? - сперши голову на долоню, поцікавилася пані Середа.

- Спершу планувалося, що ми вдвох повинні зв'язані сидіти в підвалі. Й загроза моєму життю повинна була стати гарантією вашої поступливості. Та я поганенький актор, а ви, Юліє Володимирівно, розумна жінка й вірогідно швидко б викрили мене. До того ж мені насправді не хотілося, щоб вас саджали до підвалу. Тож я переконав їх дати мені можливість домовитися з вами відкрито.

- Кого "їх"? - спитала скоріше для порядку, бо не очікувала чесної відповіді.

- На жаль, не можу вам розповісти.

- Й довго нам чекати? - нове нічого не варте питання.

- Переді мною не звітують, - знизав плечима чоловік. - Гадаю, що вже скоро.

***

Макс похмуро дивився на Сергія, який як божевільний волав на якогось Сухіна у слухавку. Що більше він розумів суть розмови, то більше клекотіла в ньому лють.

"Проґавили!

С**и!

Його!

Підопічну!"

Він підскочив з місця, щоб бігти назад, рити носом землю та шукати, але швидко зрозумів безглуздість такого пориву. Від злості гепнув кулаками по столі й заревів:

- Якого біса, Сергію?! ДЕ ВОНА?!

Сірий швидко перемкнувся на розлюченого відвідувача й, пообіцявши прибити підлеглого пізніше, скасував виклик.

- Спокійно, Максе. Ми вже знаємо, де вони переховуються. Цей хвіст ми тягнемо давно. Тому вони так сполохалися.

- АЛЕ СЕРЕДА ТЕПЕР У НИХ! - стіни здригнулися від ведмежого рева.

- Заспокойся. Ми врятуємо її. І Ткача також. Одним заручником більше, одним менше...

- Що ти верзеш? - пирхнув Кирієнко, намагаючись опанувати свою лють. - Я їду з вами. Це моя відповідальність, не варто було її залишати.

- Без твоїх показань, Кире, ми б не впоралися.

- Не зви мене так, - покривився чоловік. - Ніколи не любив це дурнувате прізвисько.

В пам'яті виринули давно припорошені пилом років спогади про навчання в Академії внутрішніх справ і знущання огидного рудого плюгавого лейтенантика, який чомусь обрав його в якості цапа-відбувайла. Саме він дав йому прізвисько Кир, яке згодом стало сигналом до чергового мордобою, з якого, хай там що, Максові так ніколи й не вдалося вийти переможцем.

- Але саме воно допомогло нам визначити твого старого "приятеля".

Черговий телефонний дзвінок перервав розмову. Майор схопив слухавку й вислухав коротку доповідь.

- Добре. Вирушаємо, - гаркнув він у відповідь і рушив геть з кабінету.

Кирієнко, хоч його й не кликали, рушив за ним. Сергій не ризикнув зупиняти розбурканого ведмедя. Тільки не зараз.

Одягли бронежилети, перевірили зброю й завантажилися в машини.

Зупинилися неподалік від ймовірного укриття. Було ще світло, тож, якщо з будівлі ведеться спостереження, непоміченими наблизитися не вийде, але відкладати атаку не можна. Життя заручників було під загрозою.

Коли під'їжджали до місця, майорові повідомили, що полковнику Середі подзвонили викрадачі її доньки. Тож Володимир Сергійович січе й рубає, вимагаючи негайно голови викрадачів на тарелі. Макс був із ним цілковито солідарний. Більше того, сам рвався ці голови добути.

Далі все відбувалося дуже швидко. Оперативна група взяла будівлю в кільце й атакувала. Максу та ще одному оперативнику пощастило потрапити в ту саму кімнату, де знаходилися заручники. Хиткі ґрати не витримали важкого удару й разом зі склом обвалилася на підлогу кімнати. Чоловіки застрибнули всередину. Напарник Кирієнка взяв на мушку й моментально обеззброїв злочинця біля дверей, а от самому Максиму пощастило значно менше. Переляканий Олександр вихопив пістолет і прикрився Юлею.

- Якого біса ти робиш?! - вилаявся охоронець, прицілюючись у довбня, якого мить тому вважав жертвою.

- Я стрілятиму! - заверещав той, притискаючи жінку до себе. - Дай мені піти!

- Не дурій, Ткач, - вже спокійніше промовив Максим. - Відпусти Юлю. Вона нічого тобі не зробила.

- Ні! Я не можу. Я не хочу! - голос водія ставав все тоншим, а рухи поривчастими.

- Сашко, заспокойся, - приєдналася до вмовлянь пані Середа. - Я дам показання. Скажу, що тебе змусили...

- Ви збрешете заради мене, Юліє Володимирівно? - схилився до неї чоловік та зробив крок убік дверей. - Ні, тільки не ви, - а потім випростався та озвіріло вигукнув: - Відпустіть мене, інакше я її вб'ю!

- Ткач, ще один крок і я стрілятиму, - попередив Кирієнко.

- Ні! - вигукнула Юля. - Не треба стріляти! Сашко, будь ласка, - впираючись благала вона.

Жінка була впевнена, що пан Кирієнко дотримається обіцянки. Він вистрелить та вб'є Олександра не замислюючись. Такі люди, як він, не думають, коли діють.

- Рухайся, інакше я пристрелю тебе! - втрачаючи терпіння, вигукнув викрадач і стукнув жінку рукояткою пістолета у скроню.

Кілька подій відбулося одночасно: голова Юлі відлетіла вбік, розбризкуючи кров; в ту саму мить пролунав відчайдушний жіночий крик: "Максиме, не треба!"; натиснув на курок Кирієнко; прострілена голова Олександра стукнулася об стіну.