7. Міська легенда

Поки йшли до кабінету, Кирієнко знову помітив підвищену увагу з боку співробітників. Це трохи дивувало. Гаразд, учора з'явився він. От тобі й привід для здивування. Але сьогодні? "Сьогодні зник водій", - послужливо підказав розум. Ну, припустимо.

Макс першим увійшов до приймальні, а потім й до кабінету, швидко оглядаючи простір. Вийшов під засуджуючими поглядами двох жінок. На погляди не зважав, сів на диван.

Пані Середа в цей час вже зникла в кабінеті, а Катя підхопила стос паперів, філіжанку кави й рушила за керівництвом.

Не було дівчини давно, тож Максим вирішив сам собі приготувати напій. Підійшов до кавомашини. Посуд й цукор були на поверхні, а от вершки знайти не вийшло. "Мабуть скінчилися або десь був схований холодильник. Треба в мишки спитати", - вирішив чоловік і повернувся на свій диван насолоджуватися солодкою чорною кавою.

Пані Середа зранку на свій розсуд пригостила його чорною без домішок. Він не гордий, випив та подякував, але пристрасть до солодкого напою, та ще й з молоком чи вершками нікуди діти.

Катя вийшла десь за півгодини. Вигляд в неї був стурбований, тож Макс вирішив поки не лізти зі своїми питаннями, даючи дівчинці трохи попоратися зі своїми справами. Та хто ж знав, що така завала триватиме до самісінького обіду. Секретарка не піднімала голови від ноутбука навіть щоби кави випити. Час від часу хтось заходив, щось приносив чи забирав, без упину хтось дзвонив. Одним Катя відповідала сама, інших перемикала на директорку й друкувала, друкувала, друкувала.

За десять хвилин до першої знову пірнула до кабінету, й охоронець геть засумував. Знову цілу годину там шарудітимуть, а про їдальню він так і не спитав. Хоча за рахунок сніданку, яким його нагодували, об'єктивно можна було прожити до самого вечора, шлунок бунтував.

Раптом з кабінету вийшли Юля та Катя. Жінки радісно посміхалися. Брюнетка поклала руку білявки собі на згин ліктя й виглядала такою розслабленою й щирою, якою Макс ще її не бачив. А Катерина, та взагалі просто сяяла. Чоловіка аж тіпнуло від цієї картини. На його думку, з такими чарівними усмішками дві красиві жінки можуть нести світові тільки всесвітнє зло та хаос. Звідки ті думки взялися, він не знав, але позбутися липкого відчуття великої халепи не міг.

- Катерина Віталіївна сказала, що досі не показала вам нашу їдальню. Гадаю, зараз саме час, - без свого звично зарозуміло-поблажливого виразу обличчя повідомила Юлія Володимирівна. - Тож пропоную відвідати означене місце разом.

Чоловік коротко кивнув, і вони разом вирушили обідати. Настрій в обох жінок був піднесений.

"Накотили вони там у кабінеті чи що?" - розмірковував пан Кирієнко, підозріло поглядаючи на панянок, що йшли попереду. Чи, що більш вірогідно, закінчили якийсь важливий проєкт... Хоча скоріше не закінчили (інакше їдальнею не обійшлося б), а підготували.

Побачивши їдальню, як йому назвали заклад харчування, що знаходився на третьому поверсі скляної коробки, чоловік трохи отетеревів. Такої скромної назви місце точно не заслуговувало. Інтер'єр не як у ресторані, але як у дорогому кафе точно. Стильний ненав'язливий декор, вдало обіграні панорамні вікна. Окрема зона для директорського складу, де керівництво могло пообідати відокремлено від основної зали.

Щоправда директорів побачити тут було практично неможливо. Зокрема Юлія Володимирівна вперше відвідала цю зону. Бо, коли стала директоркою, або зовсім не встигала пообідати за межами свого кабінету, або робила це під час зустрічей в ресторані.

Купили обіди, сіли за стіл. І от тоді пан Кирієнко вирішив, що нарешті настав час спитати те, що його цікавило.

- Юліє Володимирівно, з чим пов'язане таке дивне ставлення співробітників до вас? - спитав просто в очі, не знав, як до такого питання підійти делікатніше.

- Заздрістю, - ані трохи не знітившись через питання, знизала плечима директорка з продажів.

- Гадаєте, що причиною є заздрість? - Юля знову знизала плечима, погляд став холодним, так, саме так вона й думала. - А ви що скажете? - звернувся до секретарки, на його думку, більш інформованої людини.

- Я не хочу це обговорювати, - глянувши на керівницю, опустила погляд Катя.

- Вам щось відомо, Катю? - втрутилася в розмову пані Середа. - Не потрібно мене берегти. Якщо Максим Євгенович питає, то це для чогось потрібно. Чи не так? - кинула оком в бік чоловіка, наче промовляючи, що якщо це пуста цікавість, вона його знищить.

Пан Кирієнко коротко кивнув, погоджуючись. Байдуже, не боїться він її страшного погляду.

- Я не знаю, хто розповсюджує ці чутки, - почала розповідь дівчина, - частина вже була, коли я почала працювати, але стрибок відбувся після розлучення... Зазвичай вони просто безглузді, часто суперечать одна одній, але люди вірять... Або хочуть вірити, проте не знають чому саме. Ось і слідкують за тим, яка з чуток підтвердиться.

- Наприклад?

- Кхм... - знову швидкий погляд у бік пані Середи, засмучувати керівницю, у якої ледь покращився настрій, не хотілося, але їй не лишили виходу. - Ну, наприклад, що Юлія Володимирівна надає перевагу жінкам, або, навпаки, що в неї чоловічий гарем в маєтку за містом, - брови брюнетки полізли на лоба й захотілося спитати: "Й коли ж я встигаю той гарем задовільнити, якщо весь час на роботі?"

А Катя тим часом продовжувала:

- Кажуть, що з чоловіком розлучилися через її патологічне прагнення контролю, а інші, що через безпліддя. Що в неї є сестра-близнючка, з якою вони міняються місцями, а ще дитина, яка живе десь... не пам'ятаю. Що в неї родичі в уряді...

- Годі, я зрозумів, - нарешті перервав дівчину Макс, не в змозі більше слухати цю маячню.

Він думав, що Горгона десь міцно схибила, чим викликала загальну ворожість, а виявилося, що її просто зробили "міською легендою", про яку цікаво розпускати чутки.

До речі, прізвисько Горгона почув в коридорі, повертаючись в приймальню з туалету. Доволі містке та точне прізвисько, між іншим.