ГЛАВА 14

    Як чудово релаксувати на узбережжі океану в живописному п’ятизірковому готелі Cocо Bodu Hithi. Павло вальяжно потягував коктейль поглядаючи у синю далечінь безмежного блакитного та теплого океану. Його босі ноги торкаються води, та вибрав він не білосніжний м’який пісок, а дерев’яний настил доріжку на залізних опорах.  Дивовижні охайні бунгало, схожі один на одного, тягнулися смужками від берега в океан. Рибки щипали й лоскотали його п’ятки, а ласкаве сонце припікало. 

      Софія плавала у басейні зовсім поряд. Тигрове мініатюрне бікіні ледь прикривало те що мало по ідеї приховати. Вона вже встигла засмагнути й тепер її бронзове тіло виглядало для нього ще більш апетитно.                   

     На айфон час від часу приходили якісь сповіщення, він ліниво переводив погляд з далечіні на екран, інколи переглядаючи то те, то те від нудьги. Час тягнувся: розміряно, повільно, неспішно.

     Що зараз робить його не кохана дружина? Знову замкнулася в собі? В депресії? Коротає години з випивкою, щоб забутися? Цікаво чи довела вже чергового свого охоронця? Що вона вигадувала цього разу, щоб по швидше дістати бідолаху?                           

    Рука мимоволі сама вже тягнулася до телефону, він відкрив додаток у якому відображувалися камери будинку.        

    «Дивно! Її ніде немає… Невже у своїй кімнаті?»: здивування та пересторога не полишала Павла й він вмикав то одну камеру то іншу.          

    От уже пальці самі тягнуться натиснути виклик.

- Пашуль, що сталося? – Одразу зреагувала Софія, хоч і знаходиться від хлопця у декількох метрах, а очей від нього не відводить, реагує навіть на не значні зміни в його настрої. – Кому ти вже зібрався телефонувати? Це ж не з роботи, так? Чому мовчиш?         

    Дівчина все ніяк не вгамовувалася, сипала питаннями, й зводила з розуму.

- Ні, не з роботи, - жорстко відповів Арестов.

- То ти збираєшся дзвонити їй? – Софія вже поряд, обіймає його, лащиться, виймає з рук телефон, веде у бунгало й на якийсь час він знову забуває про ту далеко й забуту дружину.

    Тим часом Лекс та Ада повернули автівку Сашкові, а самі викликали таксі. Сонце вже в зеніті, а вони неспішно крокують лісом. Аромат хвої, голки, які потріскують під ногами, літня прохолода у затінку. Минають останні хвилини її свободи.              

    Подолавши перепону у вигляді високого паркану, на який спочатку за допомогою Олексія видерлася Ада, а потім сам хлопець, підстрибнувши, вчепився за верх і підтягнув тіло. Далі, як і минулого разу спочатку зістрибує він, а потім зловив дівчину.    

     Лекс швидко поставив її на землю, після того як піймав. Занадто швидко, чому так? Жалкує про свій вчинок? А може то вона вела себе занадто розкуто? Хочеться втекти у свою кімнату та після її втечі він може здогадатися, що це її турбує. Отже треба робити вигляд, що все, як  раніше! А як раніше?               

    Він лише черговий персонаж. Дивитися на нього треба, як у перші хвилини, та не прив’язуватися й не пускати у свій світ! Тільки от у її світі зараз суцільна порожнеча й хаос…   

- У тебе подряпина! – Тихо промовив він десь зовсім поряд.          

- Що? – Заморгала вона й вийшла з оціпеніння.            

- Мабуть колючий дріт, - він ледь-ледь пройшовся подушечками пальців по її зап’ястку з якого тоненькою цівкою стікала багряна кров.              

- Ходімо, слід обробити, дріт іржавий, щоб не підхопила правець , - потягнув її за іншу руку у напрямку будинку.

- Так, - видихнула вона.

     Тепер ще й ця турбота! Удавана? Так хочеться вірити, що щира!           

   Знову це випробування його присутністю. Його долоні будуть торкатися оголених ділянок її тіла. Навіть біль ніщо зараз, коли всі нерви, неначе металеві дроти, натягнуті до межі, а він лише міцніше стискає і тягне на себе...                  

   Коли зайшли на кухню, Лекс підсадив її на стільницю. Їй би відчувати зараз прохолоду від мармуру, а вона палає.      

   «Якщо палати, то зараз. Якщо згорати, то до тла»: ганяють по колу в її голівці ці дві фрази.

    Відкрив шухлядку й дістав аптечку, а звідти бинт, ватні диски та спирт, перекису не знайшлося. Повернувся до неї. Змочив диск й повільно почав обробляти рану, обережно, дмухаючи.

- Вибач, знаю пекуче, але треба потерпіти! – Ніжно вмовляв він.        

    Олексій ледве доторкається до шкіри Ади, а все її тіло береться сиротами, а подих перехоплює.

   Дістав бинт й наклав пов’язку на поранений зап'ясток.        

- Скажіть, лікарю, я буду жити? – тихо запитала вона вмить пересохлими вустами.

- Так як жила до цього, більше ні, - на його обличчі заграла ледве вловима посмішка.

- Тобто ви мені не лишаєте жодного шансу!

- Все буде добре, обов’язково! – Він поклав свою теплу долоню на її потилицю, іншою рукою поволі торкався до її волосся, перебираючи пасма, наче грався ними, пропускаючи скрізь пальці.