ГЛАВА 13

    Кафешка в яку заїхали поснідати була маленька й затишна з домашнім інтер’єром під квартиру у шістдесятих роках. Хоч меню не відрізнялося якимось різноманіттям, та кава й млинці видалися дуже смачними, як у дитинстві мама готувала, з медом чи варенням.   

- Ти не розказала, де взяла зброю, - почав Олексій і наколов веделкою черговий шматочок.

- Вдома у кабінеті Павла, - знизала плечима Адель, - потім покладу на місце.

- Він може помітити, що ним користувалися.            

- То й що тут такого? Здається його більше турбує, щоб я була жива.        

- Так звісно! А великі поліетиленові пакети там теж поряд лежать?   

- Які пакети? – Перепитала вона.       

- Ну ті, в яких зазвичай трупи зручно виносити.            

- Ахах, дуже смішно, прямо взяли тебе дитятка на роботу у сімейку маніяків, - поглузувала вона, - я розрахуюся.                

   Адель вперше поглянула в його очі. Під пильним поглядом почала відчувати, як щоки її зрадницьки спалахують.                   

- З якого такого дива? – Запитав досить серйозно.

- Бо я так хочу, - промовила й шурхнула рукою у рюкзак за гаманцем.

- Давай краще не так, я плачу, а ти готуєш вечерю. Домовились?

   Вона трішки прищурила очі, він мабуть зараз думає, що це виклик, що Адель не вміє готувати, бо дівчата її статусу взагалі не призначені для цього? Та їй зовсім не складно, ресторанної їжі від неї теж навряд чи чекатиме. Тож – чому ні?             

- Домовились, - нарешті погодилася й поклала гаманець на місце, - просто не зручно, що ти скрізь платиш за мене.           

- Через каву та млинці, ще ніхто не збанкрутував, повір - посміхнувся він. 

     Майже весь шлях до закинутого полігону їхали мовчки, Володарський увімкнув радіо, залунала музика, ненав’язлива та спокійна під таку гарно відпочивати, чи релаксувати, а ще подорожувати. Отак би й їхала з ним, байдуже куди.        

    От тільки чим ближче під’їжджали до місця призначення, тим більше занепокоєння вона відчувала. І справа не в тім, що місце безлюдне, чи навколо ліс, чи тому, що з Лексом на одинці. Вона страшенно боїться зброї та опинитись самій під прицілом. Все через той вечір, коли на її очах вбили дорогу їй людину. Відлуння пострілу й досі ввижається їй серед ночі. Та відступати вже немає сенсу. Вона має це зробити, перебороти власні страхи, щоб залишити те що сталося у минулому.                           

   Якось вже просила чоловіка навчити її стріляти, та він відвіз її у дитячий тир з рушницями, які стріляють саморобними пульками, тут хочеш чи не хочеш, а швидше у дитинство впадеш, ніж позбудешся нічних жахіть та страхів.           

- Ти нормально себе почуваєш? – поцікавився Олексій, поглянувши на її обличчя, яке пішло вже більше багряними плямами ніж рум’янцем.  

- Так, - видихнула вона, й витерла об джинси спітнілі долоні.

   Спробувала абстрагуватися й почала розглядати все навколо. Полігон не використовувався добрячих років зі сорок. Колись бетонне покриття застилала густа трава, а навкруги змішаний ліс з лип та тополь, подекуди височіли пухнасті ялинки. Позаду цегляна будівля, звичайно вже без вікон, з досить обшарпаними стінами.                    

    Володарський дістав з рюкзака з десяток порожніх алюмінієвих банок й виставив на цегляну перепону, потім підхопив дівчину під лікоть й вони разом подалися майже до напівзруйнованої будівлі. До цілі в яку Ада мала влучити близько 6-10 м.              

- Діставай свою зброю.

   Адель зробила глибокий вдих, та відчинила рюкзак. Пістолет 45 калібру був замотаний у її хустину. Простягнула його разом з коробкою патронів.                   

- Гарна іграшка, - Олексій взяв зброю, оглянув й зарядив.

      Спочатку він прицілився сам й вистрілив, попав у банку посередині.

    Від звуку пострілу у дівчини всі нутрощі стиснулися, а серце підстрибнуло, здається до самого горла. Якось треба опанувати себе, взяти в руки. От тільки як?

- Точно все нормально? – Знову перепитав він.                

- Так, - тремтячим голосом промовила вона.               

- Може не треба? – Наполягав Лекс.              

- Ні, все добре.                   

    Та зброю вона так і не отримала, Володарський став позаду неї, так що вона спиною упиралася в його грудну клітину, знайшов її холодні пальці й вклав зброю, та сам не відпустив, міцно стиснув у своїх долонях.               

- Саме час відкрити очі, - прошепотів він їй на вушко, майже доторкнувшись губами.

Адель широко розплющила очі і знову глибоко вдихнула.

- Обираєш мішень, - так само тихо продовжував він, а вона на диво переключилася зі зброї на його голос, такий тихий, спокійний, та чорти забирай – сексуальний.

- Потім прицілюєшся…                    

   А її серце вже пропускає удари, відступи він зараз так би й впала, бо вже майже розслабилася в його обіймах.